Випробування коханням,

Пройшло багато років. Якось із двома подругами я пішла у те село на танці. До нас підійшов Сергій, але я його не впізнала. Так сталося, що одній із моїх подруг давно подобався Сергій, і ми «підбили» хлопця на те, щоб він провів її додому. Юнак зразу ж погодився, але коли ми підійшли до моєї хати, взяв мене за руку і сказав, що далі нікуди не піде. Оскільки в мої плани не входило те, щоб був зі мною, я пояснила, що він подобається Марійці. Проте Сергій нічого не хотів чути. Так і залишився зі мною. Мені було соромно, що так сталося, але подруга зрозуміла хлопця, і ми навіть не посварилися, хоча бачила в її очах біль і смуток. Тоді вона сказала, що я не винна, що так склалося.

Сергій приходив до мене, був несмілий, лагідний, питав, чи можна мене поцілувати. Його поведінка здавалася мені дещо смішною, але це тішило моє самолюбство.

Згодом Сергія призвали до армії. Щоб не чекати, посварилася з ним. Я навіть не знала, де він служить. Так наші дороги розійшлися. Я поїхала вчитися у Львів. Були нові знайомства, з'явилися хлопці, які запрошували на побачення. Сергія викинула з голови і навіть не згадувала про нього.

Якось на мою адресу в гуртожиток надійшов лист. Прізвище на конверті було мені невідоме. Прочитавши його, зрозуміла, що цей лист від Сергія, - він попросив свого товариша написати мені, тому що боявся, що не відповім. Так ми почали листуватися, але переписка була дружньою. Пізніше Сергія перевели служити в Чехословаччину.

Я закінчила училище, пішла працювати на завод. Якось, йдучи на роботу, зустріла біля прохідної Сергія. Це було несподівано, але водночас приємно. Він чекав на мене. Сказав, що зустріне з роботи і проведе додому. Служба навчила його бути сміливим і наполегливим. У той вечір він мене поцілував без дозволу, чим здивував. Кожного вечора чекав на зупинці, коли я була в другу зміну на роботі, щоб провести додому, хоча наступного дня йому вранці теж на роботу, а пішки від моєї хати до його дому - п'ять кілометрів. Не було такого дня, щоб Сергій не приходив. Зранку, коли я виходила надвір, то бачила на пеньку зрубаної вишні букет квітів.

З тих пір минуло сімнадцять років. Вони сплинули швидко і непомітно. Повертаючись подумки до минулого, запитую себе: «Чого мені тоді бракувало? Чим так дратував Сергій?». Знову проганяла від себе, мала інших хлопців, а він все приходив і клав під вікно квіти. Де в нього бралося стільки терпіння, коли над ним знущалася? За іронією долі, а може, так судилося, я вийшла заміж за того ж самого Сергія. Через кілька років подружнього життя він розповів про те, як у дитинстві, побачивши мене з великим голубим бантом у косах, сказав собі, що візьме мене за дружину, як підросте. Як перестрівали його хлопці з мого села, як лупцювали, щоб тільки не ходив до мене. Навіть пропонували гроші, щоб залишив мене. Як вступив і відмовився від військового училища у Києві, щоб не втратити мене. Як тримав фото восьмирічної дівчинки біля серця, коли служив у армії, тому що іншої фотографії не мав.

Тільки зараз, після багатьох років, я зрозуміла, що могла втратити, і яка я щаслива, що нас Бог звів разом. У нас двоє доньок. І хочу сказати своєму чоловікові: «Любий! Дякую тобі за те, що ти є!!!». Тільки скажу це подумки, щоб не задирав ніс.