Ну й реготав же хтось у паралельному світі!

Якби у Зірки були руки

Хоч я й виросла в обласному центрі, і, по суті, все життя провела у “курятниках” - так я називаю міські квартири, але ніщо із сільського мені не чуже. Окрім того, що мене привчили гарно садити, сіяти, полоти, копати, ще мені дуже подобається косити. Не соромлюся я й до хліва заходити. Там “пока воня, но скоро буде пахнути” - це я на п’ятачків натякаю. Он, стоять, порохкують - чекають своєї вечірньої порції. Чекайте, бабуся принесе!

Я ж поки хочу опанувати ще одну велику науку - доїння корови. У бабуні це так легко виходить. Смикнула кільканадцять разів - ось і повна дійка. То хіба у мене з вищою освітою не вийде так само? Беру обціловану сонцем дійницю, маленького ослінчика, і тихенько підступаю до Зірки. Вона мене не боїться, і, здається, усе має вийти! Але за кілька хвилин я виходжу з хліва з порожньою дійницею, геть сердита, а, головне, із забитим коліном. Мабуть, якби у корови були руки, вона б дала мені ляпаса за таке поводження з нею, а так обійшлося одним пинком копита. Дякую, що не вбила!

Рижик вищить, ми вищимо

Потім сиділи з бабцею у літній кухні, пили щойно зварене какао. Бабуня знає, що я його люблю, тож вирішила потішити мене. До коліна я прикладала листок подорожника, допомагало мало, але мені було байдуже, - бабуня такі цікаві історії розповідала з життя односельців! Поруч нас бродив Рижик - наш кіт. Щось ходив, ходив, винюхував. Ми й говорити перестали, все за ним наглядали. Аж раптом він як не настовбурчиться весь, очі величезні, шерсть дибом, хвіст трубою, та як не підскочить на півметра в вишину, та як не нявкне пронизливо! Він вищить, і ми вищимо. І, що цікаво, нікого і нічого поруч. Котяра втік, ми з того переляку пообливалися гарячим какао. Як же, певно, реготав хтось із паралельного світу, хто налякав нашого кота. Жарт удався!

Бідна моя голова

Ось у такому вигляді - з попеченими пальцями та забитим коліном - довелося йти того вечора на танці до клубу. Де там і з ким ходили-не ходили, додому поверталися, звісно, затемна. Бабуся вже спала, тож я навшпиньки пішла до своєї кімнати. Йшла тихенько-тихенько, навіть дихати, здається, забула. І ось з усією такою обережністю, але разом з тим (і як так вийшло?) з усього маху врізаюся лобом, та й акурат усім тілом об торець дверей, вони відчинені стояли, бабуся заздалегідь подбала, щоб у кімнату теплий дух йшов. Тепер пальці та коліна стали дрібницею, тепер боліло усе тіло, а найбільше - моя бідна голова!..