Замість остарбайтера став партизаном

Співрозмовник пригадує, як на початку 1943 року окремі партизанські з’єднання зібралися в Лєльчинському районі (Білорусь) - на території великого аеродрому. Щоночі там приземлялося декілька літаків зі зброєю, якими забирали поранених. Так минув місяць, після якого Антон Несторович разом з побратимами повернувся на Рівненщину. В грудні партизани вирішили наступати на Рокитне, захоплене німецько-фашистськими загарбниками. Ворог добре закріпився на позиціях: звів дві стіни із земляним насипом між ними та відстрілювався з маленьких віконець. До того укріплення навіть залізнична дорога була прокладена, щоб у разі чого на допомогу німцям міг приїхати бронепоїзд. Саме цю залізничну дорогу разом із бронепоїздом і вирішили підірвати підпільники. Спочатку вони почали бомбити укріплення з гармат. Німці ж відстрілювалися з кулеметів. Коли розпочиналася будь-яка бойова операція, Антона Несторовича призначали зв’язковим між штабом та табором. Верхи на коні, під зливою куль, він доставляв необхідні документи з вказівками. Так трапилося й цього разу.

- Командир штабу дав мені конверт із документами, який я повинен був доставити керівнику табору, - розповідає Антон Несторович. - У випадку ж, якщо мене візьмуть у полон, я мав ці документи… з’їсти. Поблизу укріплення була канава із невеличким, перекинутим через неї містком. Можливості переїхати цей місток - жодної, оскільки ворог пильно стежив за прилеглою територією і відразу відкривав вогонь. Та я не розгубився, залишив біля канави свого коня та помічника, разом із яким вирушив на відповідальне завдання, і поповзом попрямував через рів до укріплення. Ніч була дуже темною. Над головою постійно спалахували вогні запалювальних куль, що летіли з фашистських кулеметів, здавалося, нібито зоряне небо впало на землю. Від кожного пострілу перехоплювало дух, але я не міг не виконати вказівку командира. І таки доставив той пакет у табір, а вже вранці партизани “взяли” укріплення та рушили далі - на Володимиреччину, а згодом, вдало виконавши чергову місію, попрямували на Волинь.

Там, в одному із сіл, підпільникам довелося “брати” ще одне укріплення. Таке потужне, що навіть зброя не могла пробити його стіни. Розвідка повідомила, що за мурами зачаїлося близько трьох сотень німців, але невдовзі їм на допомогу прибула танкова частина. Партизанське з’єднання під керуванням Бегми про це дізналося пізніше, коли, розпочавши наступ і отримавши несподівану поразку, йому довелося відступати до лісу. У тій сутичці загинуло чимало підпільників, адже над полем бою постійно кружляли “нафаршировані” смертоносною зброєю німецькі літаки. З’єднання Бегми ворог оточив з усіх сторін…

- Мене того дня було поранено осколком бомби, скинутої з літака, - розповідає Антон Несторович. - Ми почали відступати на Володимиреччину, де зустрілися з радянськими військами. Потім наше з’єднання знову вирушило до Рівного, а мене та ще з десяток кавалеристів направили до Луцька. Дорогою ми вирішили нагодувати коней. Виставили вартових, та лишень зняли зі скакунів сідла, як на горизонті замаячив ворог. Командир дав команду зайняти кругову оборону… Усі завмерли в очікуванні бою. Та в цей час у Рівному “катюша” “дала” три залпи, тож німців - як вітром здуло. А нам, можна сказати, пощастило…