Я любитиму тебе вічно!

- Зою, люба, ну, зрозумій, що для Віктора так буде краще. Ти не уявляєш, що станеться через рік-півтора. Недарма вступ до лав армії проводиться саме у 18 років, не у 15 чи 20. Армія - це ж не тільки підготовка до захисту Батьківщини від ймовірного нападника. Армія - це, передусім, школа життя. Саме там хлопці вчаться бути мужиками! Зрозумій ти, бабська голово, курячі мізки. Та де там тобі зрозуміти! Хоч, то плач. А буде так, як я скажу. Не збираюся ростити з Віктора плаксиве дівчисько!

Польова царівна

А поки батько вмовляв матір, юнак свої останні вільні дні перед призовом проводив зі своєю коханою дівчиною Веронікою. Скільки вже палких слів було сказано, скільки сліз виплакано! Але так і не наговорилися закохані вдосталь, так і не націлувалися. Де тільки їх тільки не бачили у містечку! Ходили разом на концерт до літнього театру, прогулювалися берегом ти-хої річки, годинами стояли на містку, замріяно дивлячись кудись у далечінь.

А останній свій вечір, після гучних застіль, влаштованих на честь проводів Віктора до армії, молодь вирішила провести за містом у полі. Дівчата збирали квіти, хлопці розмовляли. Віктор та Вероніка вирішили непомітно щезнути. Пішли спочатку польовою дорогою, потім забрели у пшеницю. Вероніка зірвала кілька квітів ромашки та волошок та зробила собі вінок.

- Ти моя польова царівно! - у захваті сказав Віктор. - Я любитиму тебе вічно! Ось візьму цю ромашку з твого вінка собі на пам’ять.

На ці слова дівчина тільки засміялася та побігла до своїх подруг.

Дружба назавжди

Із батьками було переговорено, сказані останні слова Вероніці. Он усі стоять, плачуть - дорогі мої рідні! Але залишилася ще одна людина. Найліпший та найвірніший друг, товариш дитинства Максим. Скільки з ним пережито, скільки отримано за пригоди “на горіхи”.

Максим двічі рятував Віктору життя. Перший раз, коли малий Вітько, не розрахувавши сили, почав топитися посеред річки. Незважаючи на те, що Максимко плавав погано, та й взагалі тільки недавно навчив-ся, хлопчик таки плигнув у воду, і таки врятував товариша. А вдруге, коли Вітько вирішив поласувати медом із сусідського вулика, то хлопця так обкусали бджоли, що був мало не вмер, якби вчасно не нагодився Максимко, і не покликав фельдшерку. Ці події завжди пам’ятав Віктор, і був вдячний другу!

- Максиме, я йду, але за рік повернуся, - казав у ці останні хвилини перед від’їздом до військкомату Віктор. - Ти ж не забувай моїх батьків, навідуй їх час від часу. Наглядай за Веронікою, щоб бува хто її не скривдив. І, звісно, готуйся на наступний рік йти до армії. Перейматимеш мій досвід. Я ж телефонуватиму вам усім. Ну, все. Пам’ятай, дружба назавжди!

Написаному вірити

Рівно через рік Віктору не судилося повернутися до батьків. І Вероніка не стала його дружиною. Й Максим не підкидав у небо свого першого хрещеника. Рівно через рік батькам Віктора видали цинкову труну. Сказавши при цьому, що їх син там, а труну не варто розпечатувати, бо це не для батькових очей. У супровідному листі було написано, що їхній син помер від серцевої недостатності(!), й родичі мали тому вірити. Що ж, довелося повірити. Що кому доводити, коли сина так чи інакше вже не повернути.

Серед особистих речей Віктора хтось звернув увагу на засохлу квітку польової ромашки. Хотіли покласти її назад, та раптом її підхопив вітер та обережно поклав на свіжий пагорб землі.

- Я любитиму тебе вічно! Ніколи не забуду!...