Художник і муза

Творець візерунків

Залежно від погоди, художник працював з різними матеріалами. Коли падав сніг, майстер відром ловив сніжинки, замішував із зимовими вранішніми темно-синіми кольорами, та починав творити. Кому розмалює вікно різноманітними візерунками; кому намете кучугури снігу для майбутнього сніговика; а кому й сліди позамітає, бо всяке, знаєте, буває у житті.

Часто до художника прилітала муза. Вона була білого кольору, легка, як пір’їнка, навіть незважаючи на те, що була страшенною ласункою. Більше всього у своєму житті муза любила свого художника. Годинами просиджувала навпроти свого майстра. Здавалося, навіть не дихала, все спостерігала.

Одного разу, збираючи черговий матеріал для своїх майбутніх полотен, художник помітив музу. Стривожена, вона літала туди й сюди. Майстер підійшов ближче, відгорнув пухкий сніг, і побачив маленьке кошенятко. Воно вже не мало сил навіть нявчати, таке було змерзле та зголодніле. Тільки ротом повітря все хапало, ніби помираючи. Та, потрапивши до рук великого генія, кошеня відігрілося і довгий час віддячувало хазяїну веселим муркотінням. Роки минали, а майстер творив!

Дорога води

Ранок того дня видався напрочуд дивним. Це була рання весна, коли о 6 годині вже розвиднюється. Блаженна пора, а ідей для польоту фантазій скільки! Ось і художник ще на світанку вирушив на околицю міста. Тут йому стали у нагоді перші листочки, тонкі молоденькі набубнявілі гілочки дерев та кущів. І що то замислив майстер? Муза була поруч. Художник ступив на камінець, аж раптом з-під нього потекла вода. Так, так, він пам’ятає, як хтось розповідав, що колись тут був струмок, але він замулився, і про нього забули. Та майстер був сповнений сил і наснаги. Разом із музою вони швидко розчистили джерело, і до нього потягнулися люди. Наші друзі були задоволені своєю роботою.

П’янкі пахощі квітів

Літо того року видалося спекотним. Яскраво буяла зелень, то тут, то там вбиралися у різноманітні кольори квіти. Майстру багато роботи було тоді. Тільки й встигав міняти пензлики та змішувати нові фарби. Муза, о, улюблена муза, була, звісно, поруч. Закінчуючи черговий етап творіння, майстер саме мив руки біля своєї сторожки, коли поруч з’явився зморений чоловік, і попросився переночувати. Художник легко та з радістю запропонував єдину ложку, єдину тарілку, поклав гостя спати на єдине у халабуді ліжко. П’янкі пахощі квітів не потривожили сон подорожуючого.

Рання осінь

На зміну бурхливому літу прийшла рання осінь. Вітер обривав пожовкле та зжухле листя. Ранки стали похмурими та сірими. Але потрібно було вставати та приступати до роботи. Невесело було майстру, адже сьогодні його муза вчасно не прийшла. Вітер рвав двері. Майстер зі злістю відчинив двері, і - завмер на місці. Його муза повільно вмирала на мокрому від дощу асфальті, прямо посеред проїжджої частини. Якийсь водій не помітив, та хіба він винен… Муза повільно підвела голову, скупа сльоза скотилася її щокою, востаннє обвела вона поглядом навколишній світ, ковзнула по мокрому від сліз обличчю свого художника. “Прощавай!” - були останніми її слова...

...Ще довго стояли зчудовані перехожі біля двірника Петра Петровича, який притискав до серця білого голуба, і плакав, мов мала дитина!