Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №449 від 21.05.2010p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#До нас пишуть

Невідомому солдатові…

Невідомому солдатові…

У День Перемоги я мріяла б пройти святковими вулицями нашого міста з моїм дідусем Скориком Михайлом Мойсейовичем, учасником бойових дій, кавалером багатьох орденів та медалей , який на стіні рейхстагу у Берліні 1945 року залишив і своє ім’я. Але його вже давно немає з нами.

Фронтові пісні з самого ранку лунали в моїй голові. Дуже хотілося на парад. О

9-й годині 50 хвилин всі святково одягнені рівняни з квітами і повітряними ку-льками вишикувалися у колони та очікували початку свята. Кілька червоних тюльпанів я хотіла подарувати одразу, хоча б комусь із ветеранів, і попрямувала до автобусів, де зустріла колоритного бородатого дідуся у військовому мундирі з орденами і медалями на грудях. Мої вітання “мій ветеран” слухав дуже уважно. Ми познайомились, розговорилися.

Олександр Васильович, як виявилося, служив на фронті зв’язковим і рацію, вагою більше 5 кг, та котушку з дротом носив під кулями до кінця війни. Автобуси з ветеранами рушили, і колони демонстрантів також. Мене здивувало бажання старого воїна крокувати самому від Міської управи аж до Меморіалу Слави по вулиці Дубенській. Погодьтеся, відстань чимала! Але факт лишився фактом: раз по раз, витираючи спітніле чоло, “мій ветеран” спритно і браво прямував до головної мети того дня - на мітинг. На своїх височенних підборах я ледве встигала за нашим воїном, який у свої 84 роки (!!!), ще й рівнявся на молодих військових, а моє прохання сісти у автобус категорично відхилив.

Зате встигав Олександр Васильович приймати квіти від рівнян: старших і молодих, школярів і зовсім малесеньких діток під час цієї тріумфальної ходи. Я відчувала таку безмежну гордість за те, що мала честь йти поруч з ним. Це було так зворушливо, що сльози наверталися мені на очі, адже у більшості рівнян був такий самий піднесений та урочистий настрій. Усмішки, сльози, вітання, радість, вдячність - все це разом сяяло на обличчях людей. Байдужих ми не помітили. Позаду нас йшло двоє молодих хлопців, які несли оберемки квітів і кульок, що їх дарували “нашому ветеранові”. А коли ми наблизилися до Дубенської вулиці, то на ній було так багато школярів та дорослих, які стояли у 4-5 рядів, що Олександр Васильович гордо розправив плечі, вище підняв голову і сказав: “Весь город сегодня вышел. Спасибо ровенчанам! Давно так не было. Мы этого дня ждем весь год!”.

P.S. Не знаю я прізвища Олександра Васильовича, але переконана - хтось знає, і про такий щасливий епізод мого життя йому перекаже.

21.05.2010Алла ШИКУЛА, викладач ВПУ-1, м.Рівне



Рівне-Ракурс №10 від 21.05.2010p. 
На головну сторінку