Самодостатня, вольова натура

- Юрію Івановичу, Ви, з огляду на власний досвід, до якої думки більше схильні: підприємцями народжуються чи ними все ж таки стають?

- На перший погляд, філософське питання насправді має цілком буденне підґрунтя. Хоча, звісно, можна було б подискутувати, скажімо, талант - це 10 відсотків даного Богом дару і 90 - наполегливої праці. Доля правди прихована й у тому, що впевненість у собі - 50 відсотків складової перемоги. Гадаю, не далеке від істини твердження, що 99 відсотків успіху залежить від натхнення. Зрештою, наскільки б ви не були обізнані в теорії успіху, ніколи його не сягнете, якщо не закачаєте рукава і не візьметеся за роботу, щоденну, інколи й цілодобову.

- Якщо відверто, чи не вважаєте Ви себе якоюсь особливою людиною?

- За великим рахунком, кожна людина є неповторною особистістю. Хоча, зрештою, не вважаю, що чимось неймовірним відрізняюся від інших. Судіть самі. Народився у Рівному в 1962 році. За гороскопом - Скорпіон. Батьки були студентами, коли я з'явився на світ. Після закінчення ВНЗ працювали вчителями математики. Я закінчив Рівненську школу №4 у 1979 році, далі вступив у Рівненський інститут інженерів водного господарства на механічний факультет. У 1983 році, ще будучи студентом, одружився, а за рік у нас із дружиною Ольгою народилася донька.

- До речі, а як Ви познайомилися зі своєю судженою?

- Зізнаюся, що дружину обирав з розрахунком. Але, не подумайте, що з фінансовим. Просто продумав систему пошуку супутниці. Мова не про зовнішні дані - це окрема тема. Насамперед, шукав дівчину не зіпсовану життям, тому вся моя увага була прикута до першокурсниць інституту. Відразу, як варіант, відкинув педінститут, натомість зосередився на Водному, зокрема, факультеті економіки. З тих 50 дівчат, які на ньому навчалися, і обирав собі суджену. Спершу кілька разів оглянув претенденток і зробив вибір, котрий підказало серце. Запросив дівчину на побачення, а вона не прийшла. Вдруге - аналогічна ситуація… Третього разу таки зустрілися. Почали спілкуватися… Так покохали одне одного, а невдовзі одружилися.

- Юрію Івановичу, Ви, звісно, не одразу стали підприємцем, отож, цікаво, з чого розпочали?

- Спершу, після закінчення Водного, працював інженером-технологом у філіалі Ростовського науково-дослідного інституту технології машинобудування. Щоправда, в 1989 році звільнився з доволі перспективної посади й пішов на «свій хліб». Почав працювати приватним таксистом. А за два роки організували першу нашу фірму «Мозаїка», яка займалася виготовленням меблів із лози та різноманітних українських сувенірів: виробів із соломи, дерев'яних крашанок. Технологію виробництва останніх ми перейняли з Яворова Львівської області, звісно, дещо вдосконаливши її. Свою продукцію, переважно, продавали за кордон, але невдовзі введені закони, практично, унеможливили розвиток цього бізнесу. Адже один з них забороняв заготівлю сировини біля річок, а лоза, як відомо, росте тільки поблизу водойм. Водночас, другий закон стосувався транспорту, викупленого у військових частин. Згідно з цим нормативним документом, цей транспорт необхідно було повернути, що й зробили. Та й інфляція призвела майже до банкрутства, тому бізнес сам собою зник.

- Однак, з усього видно, ця невдача не зупинила Вас на обраному шляху?

- Просто не належу до людей, які опускають руки перед труднощами. До того ж, тимчасову невдачу не сприймаю як трагедію, радше - як повчальний урок. Втім, наступною спробою став продаж живих квітів. Ми з дружиною Олею чи не перші в Рівному відкрили чотири спеціалізовані пункти. Це були перші місця, де не просто продавали гарні квіти, а й руками фахових дизайнерів-флористів створювали букети. До того рівняни могли в місті придбати лише гвоздики та ті квіти, що росли на присадибних ділянках. З наших точок продажу розпочався сучасний квітковий ринок. Самі квіти надходили з Голландії, а я щотижня їздив за ними до Варшави на виставки-продажі.

- А звідки ж тоді взялася ідея взятися за виробництво термоізоляційних матеріалів?

- Сама ідея щодо виробництва пінопласту визріла в 1997 році. Справа у тому, що, як я вже казав, мені доводилося часто їздити за кордон. Зважаючи на те, що маю допитливу вдачу, цікавився не лише профілем бізнесу, яким займався, а й спостерігав за тим, що твориться довкола. Так, коли об'єдналася Німеччина, помітив: перше, що там зробили, - відремонтували дороги, а друге - розпочали утеплювати будинки пінопластом. Зважаючи на те, що до того ми вважали пінопласт виключно матеріалом для упаковки, мене неабияк зацікавило: що це і для чого. Вникнувши в суть справи та збагнувши перспективи, того ж таки року в Польщі купили вживане обладнання з виготовлення пінопласту. До речі, чимало друзів тоді з нас кепкували, радили, мовляв, займіться краще автомобільним бізнесом, який на той час давав непогані прибутки. Втім, час довів, що, власне, ми, взявшись за виробництво теплоізоляційних матеріалів, виявилися правими. Тепер група підприємств нашої компанії посідає в Україні провідне місце з виготовлення виробів з полістиролу.

- Невже сталося за афоризмом, мовляв, прийшов, побачив, переміг?

- Скажу чесно, зараз уже й не віриться, що тоді, коли тільки започатковували виробництво, зважилися на такий ризик. Я навіть дружині не казав, що все наше майно довелося віддати під заставу. Якщо б, не дай Бог, справа прогоріла, пішли б по світу з торбою. Словом, на карту було поставлене все: або пан, або пропав. Отож, самі розумієте, доводилося працювати від зорі до зорі. Благо, поруч були друзі-компаньйони Олег Гуц та Андрій Садовий, з якими ми розумілися, практично, з півслова. Тьху-тьху, щоб не наврочити, з такими друзями, як у мене, сміливо можна, образно кажучи, йти в розвідку.

Найважчим, якщо його не назвати пекельним, виявився перший рік. Виробництво, звісно, було доволі скромне, продукція - маловідома. Розмістилися в невеликому орендованому цеху Варковицького ремонтно-тракторного підприємства (Дубенський район). Потужність технологічної лінії на той час дозволяла переробляти за місяць одну тонну сировини, що відповідає двогодинній роботі нинішнього устаткування. Завдяки послідовній новаційній політиці, шляхом активного залучення обігових коштів для придбання сучасного обладнання та освоєння новітніх екологічно чистих технологій у виробничих приміщеннях підприємства, котрі нині займають 12 гектарів площі, за місяць виробляють майже 100 тонн полістиролу.

Практично, кожні три роки оновлюємо виробництво. Тісно співпрацюємо з поляками, а саме з тією людиною, яка продала нам перше обладнання. Створили спільне підприємство тут з іноземними інвестиціями - польськими. Маємо виробництво й у Польщі - з українськими інвестиціями.

- Ваш бізнес і політика: що це - данина моді, приватний інтерес, поклик серця?

- Мушу сказати, завжди вважав, що політика - це не моє. Проте В'ячеслав Чорновіл став у моїх очах мало не богом. Це справжній патріот, що віддав за Україну все життя, нічого з того не маючи. Це був символ патріотизму. Після розколу Руху я сміливо написав заяву на вступ до партії, тієї, Чорноволівської, течії. А люди, які переходять із партії в партію, викликають у мене лише жалість. Вони шукають наживи. Я ж упевнений, що гроші й політика - це несумісні речі. Якщо йти в депутати, аби заробити гроші, - це шлях в нікуди. Адже треба гроші спочатку заробити, а потім вкласти їх. До того ж, так, щоб це вкладення приносило людям користь. Необхідно розділити політику і бізнес. Але не буквально. Бо, давайте будемо відвертими, людина, яка не тримала в руках більше тисячі, не може вирішувати, як розподіляти мільйони.

- Зараз Ви водночас є президентом компанії, головою міської організації Народного руху, головою комісії Рівнеради з питань економічного розвитку, промисловості, інвестицій та підприємницької діяльності, поєднуєте підприємницьку та політичну діяльність. Чи не впливає така активність на родинні відносини?

- Звісно, впливає. Адже проводжу з сім'єю надзвичайно мало часу. Але все залежить від відносин та сподівань, які ти на ці відносини покладаєш. Можна бути разом всю добу, однак не мати нічого спільного. А можна бачитися десять хвилин на рік і отримувати від цього величезне задоволення.

Проте, яким би напруженим не був ритм життя, намагаюся викроїти годину-другу, щоб провести час у колі родини. Щоправда, не так часто вдається поспілкуватися з донькою Анею, котра зараз навчається у Данії. А от із синами - другокласником Андрійком і дворічним Данилком - маємо чимало спільних захоплень. Це й на спідвей сходити, й на рибалку виїхати, чи просто на подвір'ї м'яча поганяти. До речі, старший син, як більшість його ровесників, мріє стати футболістом.

- А про що ви мріяли у дитинстві?

- Я прагнув стати військовим. Але завадила система тодішніх законів. Я народився у жовтні, тому на момент закінчення школи мені було лише 16 років. А для того, щоб вступити у військове училище на 1 вересня, за законом, повинно було мати 17. Коли готувався до вступу, навесні перед закінченням школи отримав лист з військового училища, в якому повідомляли, що за законом мене не можуть допустити до вступних іспитів. Я навіть писав лист міністру оборони… Але… Тоді тато порадив вступати до Водного на механічний факультет, а там є військова кафедра. Батько був не проти, аби після закінчення ВНЗ я йшов до Збройних Сил. Але після інституту думка про армію змінилася… На армійських зборах побачив збройні сили з середини… Тому не став військовим.

- До армії хотіли, бо любите командувати? До речі, в житті ви керуєте чи дозволяєте собою керувати?

- Ні, керувати собою не дозволяю. Я не люблю, коли мною намагаються потурати.

- А в родині хто керує?

- У сім'ї панує демократія. Однак розумна. Кожний має право запитати… Але хтось таки має спрямовувати рух.

- Ви досить часто їздите за кордон, навіть бізнес свій там започаткували. Чи не виникало у вас бажання виїхати за межі держави назавжди?

- Ні, справа у тому, що я народився у Рівному, все життя провів тут. Тому, навіть коли у відпустку виїжджаю, чогось не вистачає. Повертаюся - готовий розцілувати першого зустрічного. Тому виїхати просто не можу.

- Цікаво, яке Ваше життєве кредо?

- Життя вдалося! Таким принципом керуюся, так усе й складається.