Від кохання не втечеш

Вони були однолітками. Жили в одній багатоповерхівці, гралися в одній пісочниці, разом ходили у садок, школу, сиділи за однією партою, один одному допомагали вчити одне одному уроки. Діти у школі це помічали і навіть дражнили їх: “Свєтка-конфєтка і Влад-шоколад - солодка парочка”. Та їм було байдуже. І можливо їхня дружба продовжувалася б усе життя, та перепоною стало те, що Владислав і Світлана виховувалися у різних сім’ях. Якщо у Владика батьки були з бідної верстви: батько працював слюсарем на заводі, мати - санітаркою у лікарні, то у Світлани навпаки: батько - військовий майор, мати - заступник головного лікаря районної лікарні. То ж вони були не у захваті від того, що донька водиться з тим “простаком”.

Не раз вичитували мораль дитині, наставляли на шлях істини, та все було марно. Вони продовжували дружити. А коли, одного разу Іван Сергійович, так звали майора, застав свою доньку у під’їзді в обіймах Владислава, побачив як вони цілуються, аж в очах потемніло. Їм тоді йшов лише тринадцятий рік. “А що ж буде далі?”, - подумав він. Дітей звичайно розігнав, а доньці вдома влаштував скандал. Розповів про все дружині, коли та прийшла з роботи. Батьки довго про щось радилися, однак Світлана їхньої розмови не чула.

- Вихід один, - сказав Іван Сергійович, - треба негайно просити переводу до іншої частини. Тільки у такий спосіб ми вбережемо доньку від того телепня.

Така нагода не забарилася, майорові запропонували службу на півночі, де рік йшов за два. Погодився, так йому кортілося від’їхати подалі. Донька про те, що відбувається у родині, нічого не відала. Тільки якось мати обережно натякнула: “Як би, доню, хотілося поїхати жити в інше місце…”.

Однієї ночі батьки розбудили Світлану і наказали вдягнутися. Коли всі вийшли на вулицю, де на них чекала машина, Світлана врешті збагнула, що більше ніколи не побачить Владислава. Заплакала, заридала. Коли сідали до авта, на весь двір, у темряві ночі, закричала: “Владик, прощавай!”.

Багато хто з мешканців будинку кинувся до вікна, почувши той крик. Почув його і Владик, але йому здалося, що це марення, яке наснилося.

Вранці він довго чекав за рогом на Свєтку, щоб разом йти до школи. Це помітила сусідка, яка підійшла і сказала: “Не чекай на неї, Владику. Більше ти її не побачиш”. І розповіла йому все. Заплакав хлопчина, затремтіло серденько. Але, що він міг зробити, важко переніс розлуку з вірною подругою, та змирився, хоч з голови її викинути не міг. Було від Світлани два листи з Мурманську, він цілував їх, носив з собою, відписував, але відповіді не отримав. Зрозумів, що його листи забирали батьки і вони до дівчини просто не доходили. Так і перервався їх життєвий зв’язок.

Владислав закінчив школу з відзнакою, поступив у Харківський політехнічний інститут. Після навчання хлопця направили на один з харківських заводів, де він повністю поринув у свою улюблену справу. Керівництво відразу помітило здібного конструктора, то ж незабаром хлопець пішов на підвищення і його призначили інженером конструкторського бюро. Йому настільки легко все вдавалося, що досвід переймали і молоді, і старші колеги. Вдома, його маленька, однокімнатна квартирка, була вщент заповнена різноманітними кресленнями, схемами, над якими він працював цілодобово. А за роботою і не помічав, як летить час.

Якось він подивився на себе у дзеркало і помітив на скронях сивину. Тоді й замислився, що має вже тридцять шість літ, а досі холостякує. Він часто згадував Світлану, хотів щось дізнатися про її життя, мріяв зустрітися, але розумів, що то все нездійсненне. Якось, до них на завод приїхала делегація з Ленінграду, представники якої були шоковані побаченим, вони лише мріяли впроваджувати ці технології у себе на заводі, а тут, як виявилося, все давно в дії. Директор заводу помітив здивування колег і з задоволенням сказав: “Це ідеї нашого головного інженера Ткачука. Завдяки його раціоналізаторським задумам, ми щороку маємо великий економічний ефект”. Керівник делегації замислився. Він думав про своє. Коли ж зустрівся сам на сам з головний інженером, агітував його переїхати до них на завод у Ленінград. Владислав довго не вагався, йому хотілося щось змінити у своєму житті.

То ж, через місяць, він працював на новому місці. Колективу новий головний конструктор відразу сподобався, Владислав вмів працювати з людьми. А коли отримав трикімнатну квартиру, вирішив, що вже час обзавестися і сім’єю. Він ще навіть не встиг познайомитися з усіма колегами, однак на одну жінку таки звернув увагу. Вона йому сподобалася відразу і було відчуття, ніби вони знайомі вже давно. Дізнався що жінка - незаміжня, хоча була вже в роках. Не раз запрошував її у театр, до ресторану, а то насмілився запросити її до себе у квартиру. Там, коли сиділи за столом, він освідчився їй у коханні. То було у нього вперше. Хвилювався. А потім запропонував вийти за нього заміж. Хіба могла вона подумати, що прийде до неї щастя? Дала Владиславу згоду, тільки сказала: “Розкажи щось про себе, невже у тебе в житті не було жінок?”.

Владислав замислився: “В моїй душі завжди була одна, але то було ще в дитинстві. Звали її як і тебе - Світланою. Навіть чимось схожа на тебе. “Свєтка-конфєтка”, - дражнили її в школі”.

Видно було, як змінилася на обличчі Світлана. Вдивлялася в обличчя Владислава. Тремтячими руками взяла його ліву руку, підняла рукав сорочки і ледве не впала. Там була родимка, яку Світлана запам’ятала на усе життя. Сумніву вже не було… Дивлячись на неї, Владислав не міг нічого второпати.

- Ах ти, мій “Владик-шоколадик”, - ледве вимовила і опустилася на стілець. Якусь мить сиділи мовчки, а потім незчулися як кинулися в обійми. Хіба можна в таке повірити? Двадцять три роки пройшло з тих пір, як вони бачилися в останнє. Як вони змінилися за ці роки, що й не впізнали один одного? Ту ніч Світлана ночувала у Владислава - їм було про що поговорити. Батькам Світлана зателефонувала і сказала, що ночує у подруги. А на другий день повідомила, що виходить заміж за головного конструктора заводу. За Владислава не сказала нічого, боялася їх розчарувати.

Невимовно зраділи батьки за доньку, адже вже втратили надію, що вона колись вийде заміж. Стільки кавалерів було, та вона чомусь усім відмовляла.

- В неділю я прийду зі своїм нареченим, - мовила Світлана. - Познайомитесь. Тільки будьте обережні, він дуже інтелігентна людина.

- Ти нас не вчи, доню, - сказав батько. То ж готувалися Іван Сергійович з дружиною до зустрічі з майбутнім зятем, як до великого свята. І ось настав той день. Хвилювався і Владислав, коли йшов до майбутнього тестя і тещі.

Він відразу їх впізнав - старі люди мало змінюються. Але ті Владислава впізнати не змогли, перед ними стояв вже не той “шалапут”, як вони його колись називали, а високий, статний брюнет з чорною густою борідкою і в окулярах. Іван Сергійович подав Владиславу руку і сказав: “Будьмо знайомі”, і назвав себе. Владислав стояв посміхаючись і не втримався: “А ми вже з вами давно знайомі”. Світлана стояла, затамувавши подих. Старенький нічого не міг зрозуміти, дивився на Владика і не міг згадати, де бачив цього чоловіка.

- А пам’ятаєте, Іване Сергійовичу, як ви мені ледь не відірвали вуха, коли я вперше у під’їзді поцілував вашу доньку? Так, це я, Владик, від якого ви ховали свою доньку, возячи її по світах. Однак доля, як бачите, звела нас знову.

Іван Сергійович довго стояв мовчки, але потім взяв себе у руки і сказав: “Ніколи не вірив у Бога, був затятим атеїстом. Тепер повірю, бо без його допомоги таке статися не могло. Пробачте нам, дітки, за те, що вкрали ваше щастя”.

- Не хвилюйтеся, - усміхнувся Владислав, - може й на краще, що все так сталося. Ще не все втрачено. Ми ще дужче будемо кохати один одного, правда, Свєтка?

Вони поцілувалися, щасливі, як тоді - в дитинстві. Батько вже не відривав доньку від хлопця, дивився на них і не міг прийти до тями. Зрозумів, що не людина керує своєю долею, а сила небесна, що є над нами, яка й звела дітей.