Мамо, мені холодно…

Після того страшного сну вона назавжди втратила спокій. Ті слова: “Мамо, мені холодно”, переслідують її скрізь. Тож Вікторія твердо вирішила, що повинна бути там - на небі, біля своєї дитини, яку бачила тільки уві сні. Вона повинна її зігріти своїм материнським теплом.

Мати бідкалася над нею, просила відкритися і розповісти, що спонукало її піти на такий крок: “Скажи, доню, чи ж я тебе не любила? Чи ж ми тобі з батьком щось погане заподіяли? Скажи, що тебе непокоїть, і я тебе розраджу”. Віта дивилася на маму мовчки скляними очима. Що вона могла їй відповісти? Сказати правду? Нізащо у світі. Адже мама їй цього ніколи не пробачить, бо її донька - вбивця.

Виросла Вікторія у селі. Веселої вдачі, доброї душі, вона тільки радувала своїх батьків. Троє дітей було у Максима й Олени, усіх вони любили, але Віту чомусь найбільше. Певне, своєю поведінкою, повагою до батьків вона заслуговувала на ту любов.

- Щаслива твоя донька буде в житті, - казали сусіди.

- Дай то Бог, - відповідала Олена.

Йшли роки, ось і вісімнадцять минуло. І прийшло до Вікторії перше кохання. Прийшло воно неждано-негадано, коли познайомилася на танцях з хлопцем із сусіднього села. Вони закохалися з першого погляду. Ті зустрічі над річкою під вербою літніми ночами, ті ніжні поцілунки, ті гарні слова, якими освідчувався Віталій їй у коханні, здавалися юній дівчині чимось неземним. Вона - щаслива. Вікторія була впевнена у щирості свого коханого, який обіцяв з нею одружитися. Вона довірилась йому повністю, і Віталій заволодів нею. Сама не могла збагнути, як це сталося, але не переживала, бо знала, що скоро вони стануть на рушничок щастя, адже кохали один одного палко, щиро, на все життя. Однак після тієї ночі вона помітила, що Віталік чомусь охолов до неї. А потім сказав Вікторії: “Одружуватися з тобою не збираюсь. Я ось подумав: якщо ти так легко віддалася мені, то чому ж ти не зможеш зробити це з іншими?”.

Довго не могла прийти до тями після тих слів Вікторія. Вона й подумати не могла, що ті солодкі слова коханого були фальшивими. Не кохав він її. У нього була одна мета - домогтися її, а вона ж вірила йому. Картала себе Вікторія, що так сталося, плакала ночами, їй було соромно перед батьками, які завжди застерігали. Не захотіла після цього жити у селі, поїхала до міста. Влаштувалася невдовзі санітаркою в лікарню. Жила у гуртожитку. Тут, у вирі міського життя, вона почала забувати про своє перше зрадливе кохання.

Віта була вродливою дівчиною, з довгою косою, голубими очима. Вона приваблювала до себе хлопців, але завжди намагалася бути якомога далі від них. Не вірила жодному з тих, хто освідчувався їй. Та серцю не накажеш, воно хотіло кохання.

Знайшовся легінь, який підібрав ключик до серця Вікторії. І вона закохалася вдруге. І знову повірило дівоче серце у те несподіване щастя, що прийшло до неї. Петро - так звали її судженого, обіцяв після останньої сесії в інституті та захисту диплому одружитися з нею. Вони вже чекали на дитину, бо Вікторія була вагітна. Обоє раділи і ніщо не віщувало біди. З нетерпінням чекала Вікторія, коли коханий отримає диплом.

Той день настав, але приніс він Вікторії не радість, а чергове розчарування, бо Петро після закінчення інституту зник з міста, навіть не попрощався з нею. Більше його не бачила. Вона була у розпачі, бо йшов уже четвертий місяць її вагітності. Серце розривалося. Що робити? Перервати вагітність було уже пізно, а народжувати дитину не могла, не хотіла завдавати болю батькам, які так її любили і завжди застерігали від необачних кроків, від чоловічих зрад...

Тож прийшов їй на думку той страшний план. Якийсь внутрішній голос відштовхував її від нього: “Не бери гріха на душу, Вікторіє, схаменися”.

Інший голос твердив: “Правильний вибір ти зробила, Віто. Твоє щастя ще попереду. Будеш вільною і ти його знайдеш”. Переміг другий.

Свою вагітність приховувала від усіх як могла. Підтягувала живіт, носила вільні сукні. Навіть мати нічого не підозрювала, та й дівчата у гуртожитку нічого не помічали. Дістала книжку “Гінекологія і акушерство”. Вчитувалася у неї, щоб ніхто не бачив. Весь період вагітності ходила в неспокої. Вона навіть на облік у жіночій консультації не ставала. Усе було в таємниці.

Коли відчула, що вже наближаються пологи, знайшла собі місце у підвалі одного з багатоквартирних будинків. Там серед ночі і народила дитину. У заздалегідь приготовлену пелюшку загорнула немовля. Вискочила з підвалу, поклала його на сніг біля входу в будинок і кинулася втікати. Дитина кричала. Забігла за ріг будинку, і все затихло...

А вранці містом покотилася новина: “Біля будинку № 5 на вул.Грушевського знайдено новонароджене немовля, яке померло від переохолодження”. Серце Вікторії розривалося від болю. Що ж вона накоїла? Чула людський осуд і не могла собі вибачити. Вона була впевнена, що її дитину хтось врятує, скільки ж бо є бажаючих усиновити немовля... І хоч ніхто не дізнається, хто мати дитини, але в її душі вже спокою, не буде. Вона - вбивця.

А невдовзі їй наснилася дитина, яка благала: “Мамо, мені холодно. Зігрій мене”. Коли прокинулася, знову впала у забуття, їй чувся той дитячий крик, від якого вона втікала. То, певне, уже тоді душа дитини благала про порятунок, а вона до неї не прислухалась. Відтоді і втратила Вікторія спокій. Їй не хочеться жити. Нікому вона не відкриється. І не буде їй ніколи прощення.