Дякую за те, що ти була у моєму житті

Ніколи до цього Марго не думала, що можна бути вдячною сонцю за те, що воно сходить, за кожен новий день, що змінює ніч, дарує світло. За щастя.

* * *

Вони познайомилися на зупинці - єдині пасажири останнього рейсу тролейбусу. Він сів поруч, хоча місця було вдосталь, купив їй білет.

- З якої нагоди така щедрість?

- Не щодня випадає познайомитися з красунею.

- А ви вирішили, що я з вами знайомитимуся?

- А ви вирішили, що ви красуня?

- Та ви хам.

- Не переймайтеся, я не образився.

- Було б чого перейматися, - Марго демонстративно дивилася вбік. Через дві зупинки вони разом вийшли. Ігор провів її до під’їзду, переконався, що в її вікні загорілося світло і попрямував своєю дорогою.

Марго і незчулася, як він увійшов у її життя. Так, наче був поруч завжди. Іншого життя вона вже не уявляла.

Ігор був інший, не такий як усі. Час неначе не мав над ним влади. Марго забувала про все, навіть про червоні босоніжки, на які відкладала вже з другої зарплатні. Він бачив те, від чого люди вже давно відвикли. Вони їздили на велосипеді, наздоганяючи вітер; ходили містом о другій годині ночі, шукаючи місце для світанку; милувалися заходом сонця, піднімаючи келих червоного вина. Ходили босоніж по нагрітому сонцем асфальту. Рахували зорі сидячи на даху багатоповерхівки. Фотографували перехожих і вигадували про них історії.

Вони могли годинами сидіти мовчки і дивитися один на одного. Вони насолоджувалися тишею і це була лише їх тиша.

Щоранку Ігор телефонував і вітав з початком нового дня. Це була їхня казка, для якої вони власноруч писали сценарій і підбирали музику, де виступали головними і єдиними персонажами.

* * *

Робочий день закінчився. Марго не витримала і зателефонувала сама. Абонент виявився поза зоною досяжності. Вона вийшла з офісу і попрямувала додому. На лавці біля під’їзду сидів Ігор, який побачив її здаля.

- Я телефонувала тобі, хвилювалася за тебе.., - Марго не знала, що ще сказати.

- Забув увімкнути телефон, - тихо, ледь чутно промовив Ігор.

- Щось негаразд? Ти засмучений.

- Марго ти подобаєшся мені більше, ніж можеш уявити, я шаленію від тебе…

“Боже, він зараз скаже, що одружений, що у нього троє дітей, чи він рецидивіст, що розшукується за подвійне вбивство або за економічні махінації в особливо великих розмірах, - думала Марго. - Ну чому нормальним думкам у моїй голові немає місця?”

- Я люблю тебе, - закінчив Ігор. Він вирішив не турбувати, берегти її спокій. Йому подобалося дивитися в її сяючі очі кольору морської хвилі, як розсипається її неслухняне волосся. Дивитися на неї, намагаючись запам’ятати все до найменших дрібниць. Але здавалося всього було замало.

Його очі завжди були сумні. Ніщо не вибивало з них смуток. Марго обійняла його. Щось мучило Ігоря, але вона не наважувалася запитувати. Мовчки, Марго ще дужче його обійняла.

Вони сиділи біля переходу і слухали як грав баяніст. Його капелюх не був багатий на монети.

- Можна вас запросити на танець? - Ігор простягнув їй руку.

- З превеликим задоволенням!

Вони кружляли по асфальті. Перехожі зупинялися, з заздрістю оглядалися, та закохані наче не помічали цього.

Під зоряним небом Ігор проводжав її додому.

- Ти мене поцілуєш хоч раз, для різноманітності, а то помру нецілована, оце сором буде, - хіхікнула Марго.

- Ми вже прийшли…

Ігор її так і не поцілував.

* * *

31-го дня Ігор не зателефонував. Не було від нього дзвінка і 32-го дня, і всі наступні. А у неї крім номеру телефону, який невідповідав, не було навіть його адреси. Він зник, наче його і не було. Це був наче сон, від якого залишилося почуття самотності і біль.

35-го дня Марго лежала у ліжку, а по обличчі текли сльози. Їх не було кому витерти, не було кому обійняти, міцно стиснути в обіймах. Невже це все був витвір її фантазії?

Ні, цього просто не могло бути. Марго кинулася до шухляди, де лежали їхні світлини. Одну знайшла. Ігор не помітив, коли вона його фотографувала. Це все, що у неї залишилося.

Вона не могла згадати їхнього прощання 30-го дня. Вона не знала, що це буде останній день. А якби знала, щоб це змінило?

Марго взяла на роботі вихідні і тиждень не виходила з дому. В неї не було сили, щоб підвестися. 42-го дня її забрала швидка через знесилення.

Вона лежала під крапельницею і навіть до кінця не усвідомлювала, де знаходиться.

“Ігор”, - кликала подумки Марго.

Через три дні подруга забрала Марго додому.

- У тебе в скриньці лист лежав, - сказала Тетяна.

- Від кого?

- Не знаю, адресат не вказаний.

Марго розгорнула, її руки тремтіли:

“Мій янголе!

Ще нещодавно мені здавалося, що життя добігає кінця, що сенсу більше немає. Не буде нічого окрім лікарняних ліжок і білих халатів. З тобою я отримав шанс прожити життя знову. Єдине про що я шкодую, що не зустрів тебе раніше, що в нас було так мало часу. Шкодую, що завдаю тобі зараз біль і нічого не можу змінити. Якщо можеш пробач за те, що мене зараз немає поруч, що не сказав відразу. Дякую за те, що ти була у моєму житті. Люблю тебе. Ігор”

- Це Ігорів лист. Я не розумію. Чому? За що?

Марго лежала на підлозі. Від сліз потекла туш. Таня сиділа біля неї.

- Поплач, потім стане легше.

- Я не розумію, - раз у раз повторювала Марго.

- Вперше ви зустрілися не у тролейбусі, а в диспансері рік тому. Ти зайшла до мене на роботу, а я нагримала на тебе. Ти ще тоді впала йому в око. Але у нього інше життя. СНІД не запитує чого хоче людина і не обирає. Я не хотіла вашого знайомства. Вочевидь мого бажання недостатньо. Хвороба відібрала в нього всі сили.

- Я мріяла відчути дотик його губ…

- Твоя мрія могла стати фатальною.

- Чому він нічого не сказав? Невже він думав, що я відвернуся. Мені байдуже.

- Ти не розумієш про що говориш. Це інше життя.

* * *

Минуло чотири роки. Марго відкрила центр допомоги ВІЛ-інфікованим “Новий день”, вийшла заміж і народила синочка… Ігоря.