Зробити помилку в житті легко, та виправити її іноді буває неможливо. Пізно це зрозуміла Марина... Коли розлучалась з Миколою, батько й мати зупиняли її, усіляко застерігали, бо ж до зятя претензій ніяких не мали. Навпаки, знаючи характер своєї доньки, Пилип казав: “Їй потрібен чоловік з нагайкою”. Не подобалося, як чіпляється до чоловіка за найменші дрібниці. Іноді й сам заступався за зятя. Та донька ще й на нього накидалась: “Не влазьте в мою сім’ю!”. Уся в матір, думав Пилип. З Одаркою в житті довелося йому всього пережити. Тож не заздрив Миколі. А він від природи тихий, спокійний, працьовитий, у всьому підкорявся дружині, намагався зберегти сім’ю. Та не судилося.
Петро повертався з роботи пішки, вперше за останні роки. Водій намагався відвезти шефа додому, та він навідріз відмовився, хотілося пройтись, помріяти. Бо за життєвими проблемами ледве згадав, що в них з Олею за тиждень ювілей - двадцятип’ятиріччя сімейного життя.
Ніна давно вже хотіла поговорити зі старшою донькою, та боялася, бо ж знала, що отримає у відповідь. Та коли Оля вкотре прийшла додому опівночі й напідпитку, не втрималась:
Наш час - час спілкування, зустрічей і розлук, час швидкостей. Куди і навіщо поспішає цей шалений світ? А вільні хвилини, як не дивно, трапляються у залах чекання, автобусах чи потягах далекого слідування. І часто випадкова зустріч обдарує людину не лише цікавою історією, але й наповнить серце добротою і співчуттям, розрадою, а отже і можливою допомогою тому, хто ділиться з тобою сокровенним.
Муркатий Киць приніс весну на кінчику хвоста.
Ця казка дуже непроста: і не про весну і не про кота…
А про любов серед весни, яку приніс Муркатий Киць на кінчику пухнастого хвоста…
К оли чогось довго чекаєш і вимріюєш, то це “щось” завжди віддаляється, наче даючи зрозуміти, що чому бути, тому не минути.
Приїхав з Києва онук Петро до діда Гаврила в село погостювати. За обідом розговорилися. Дід розпитував онука про його життя у столиці, а Петра цікавили сільські новини, бо давно вже був у діда. Дідусь Гаврило, якому вже стукнуло вісімдесят, усе життя любив жартувати, таким залишився й досі.
Баба Валя, як іде вже на річку митись,
Біля кожного стоїть і давай хвалитись.
- І на озері бувала, і на морі тоже.
Дуже гарно вмію плавать,
Що ніхто не зможе.
В останню неділю, коли від’їжджав від діда Тараса й баби Варки, в яких квартирував два місяці, як був у відрядженні, старенькі запросили на срібне весілля, що мало відбутися через місяць. Здивовано подивився на них. Певно, переплутали, подумав, яка ж у них уже пам’ять. Яке ж може бути срібне весілля, коли вже обом за сімдесят?
Тут панувала тиша. Мовчання пригнічувало, адже воно розповідало про речі, страшніші, ніж можна було описати словами: “Залишилося тільки два місяці”. Приречена.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 