Муркатий Киць приніс весну на кінчику хвоста.
Ця казка дуже непроста: і не про весну і не про кота…
А про любов серед весни, яку приніс Муркатий Киць на кінчику пухнастого хвоста…
К оли чогось довго чекаєш і вимріюєш, то це “щось” завжди віддаляється, наче даючи зрозуміти, що чому бути, тому не минути.
Приїхав з Києва онук Петро до діда Гаврила в село погостювати. За обідом розговорилися. Дід розпитував онука про його життя у столиці, а Петра цікавили сільські новини, бо давно вже був у діда. Дідусь Гаврило, якому вже стукнуло вісімдесят, усе життя любив жартувати, таким залишився й досі.
Баба Валя, як іде вже на річку митись,
Біля кожного стоїть і давай хвалитись.
- І на озері бувала, і на морі тоже.
Дуже гарно вмію плавать,
Що ніхто не зможе.
В останню неділю, коли від’їжджав від діда Тараса й баби Варки, в яких квартирував два місяці, як був у відрядженні, старенькі запросили на срібне весілля, що мало відбутися через місяць. Здивовано подивився на них. Певно, переплутали, подумав, яка ж у них уже пам’ять. Яке ж може бути срібне весілля, коли вже обом за сімдесят?
Тут панувала тиша. Мовчання пригнічувало, адже воно розповідало про речі, страшніші, ніж можна було описати словами: “Залишилося тільки два місяці”. Приречена.
Світлана, ледве тримаючись на ногах, сперлася на важкий гранітний пам’ятник. Її чисті сльози невпинно капали на свіжу могилу чоловіка. Грайливий пронизливий вітер підхоплював тихий плач жінки й розносив його по сусідніх надгробках. Сонце сідало за горизонт, забираючи із собою останні рожеві промінчики, які освітлювали фото рідного до болю обличчя чоловіка, що було викарбуване на темному, як її життя, пам’ятнику.
Старий Петро не міг втямити, чого це невістка така стала лагідна, привітна до нього. За все життя не чув від неї доброго слова. Та й з того часу, як забрав його до себе син - а минуло вже відтоді три місяці - вона до нього й не озивалася. У кімнату, в якій жив, заходила рідко, хіба тільки тоді, як прибирала, та й то мовчки.
Загублені долі... Де їх знайдеш, і в чому сутність самого життя, коли навколо палає земля і очі відблискують страхом? Їх називають дітьми війни - війни, яка принесла в кожен дім чорну звістку про загибель рідних та близьких.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 