Її мрії, надії, віра і сподівання розбилися вщент. Сьогодні вона його втратила назавжди. Весела весільна музика, що лунала на іншому кінці вулиці, відлунювала жалобними акордами у її спустошеному серці, яке справляло поминки за їхнім коханням. Дивилась у вікно і світу Божого не бачила. Сльози заливали її обличчя.
Подзвони мені, внучку, сьогодні. І ще завтра, і ще колись. У хаті побіленій, скромній ми з чеканням удвох обнялись. Поріднились із поглядом вікон – на один і той самий пейзаж… Ось і прожила я вже більш, ніж піввіку, але радості мені ніхто вже не дасть, бо є той ніким не врахований стаж.
Ми з тобою знайомі цілу вічність, щодня бачимося, бо разом працюємо. Нас об’єднують спільні інтереси, ми навіть народилися одного дня, але в різні роки. У нас діти одного віку, очі одного кольору. Нам завжди є про що поговорити, ми розуміємо одне одного з пів слова, з пів погляду. Ми обоє живемо не з тими людьми й обоє боїмося собі в цьому зізнатися. Як і в тому, що кохаємо одне одного.
Емма закінчувала складати валізку. Поміж речами причаїлися смутки. Не тому, що сама вирушала в свою першу мандрівку до Європи. Причина була зовсім в іншому…
Тільки рушила електричка Львів – Трускавець, як у вагоні голосно почала плакати дитина. Плач наростав все гучніший і пронизливий. Видно, малюка щось дуже боліло.
Її називали Рибачиха. Яке її справжнє ім’я – ніхто не знав. Хата її стояла в чистому полі, обрамлене зеленим садком, наче райський острівець серед хвилюючого золотого моря пшениці. Звивиста стежка, наче змійка, вела до джерела – синього ока на обличчі Божого довкілля, а потім до вузької глибокої річки, береги якої густо поросли верболіззям, осокою та іншими травами.
Годинник безжалісно своїм «тік-так» відміряв її час, наближаючи вже не години, а хвилини до запланованої зустрічі із коханим. Серце невпинно калатало, уривками снували в голові фрази, які намагалася зібрати в єдино правильні підібрані слова. Знала, що ця зустріч буде останньою, але хотіла зробити її менш болісною, щоб, як не залишитись друзями, то, бодай, не стати ворогами. Правди не збиралася йому говорити. Вважала, що так буде краще, насамперед, для нього. Скаже, що покохала іншого, що виїжджає з ним за кордон, хоч як би це важко для неї та її Михайла не було. Краще зараз розійтись, бо чим далі, тим болючішим буде розлука. Поки вони ще не одружились, поки можна відмінити весілля, вона зобов’язана це зробити, хоч так сильно кохає його.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 