Тепер дорогою ходить вітер і баба Мотря. Вітрові легко. А бабі Мотрі тяжко. Уже восьмий десяток іде. Баба Мотря сумно жартує: «До храму йти з горбка завиграшки. А повертатись назад – наче долю вдовину під гору котити».
Оксані того дня було особливо жаль себе. Ще й вазу дорогу розбила. Ту, що найкраща подруга на весілля їм з Іваном подарувала. Підмітала осколки. Думала про те, що і їхнє життя з Іваном ось так розлітається на друзки. Бо хіба ні? Коли виходила заміж, мріяла про одне, а вийшло зовсім на інше. Від її романтичних ілюзій залишилася хіба що загасла свічка. З того вечора, коли вона придумала вечерю для двох. Спекла тоді торт, витягнула святкову скатертину. Одягнула нову сукню. А Івана, як на зло, не було. Врешті, почула, як підїхав своєю вантажівкою. Кинулася до дверей. Посміхалася: ось, мовляв, поглянь, що я придумала…
Наші українські дівчата-артистки поїхали на Північ, отримавши завдання виступити з концертом перед в’язнями у тюрмі. Коли вони йшли до виправного закладу, то в однім дворі старенька бабуся спитала їх:
Люда з нетерпінням чекала вечора, щоб сповістити коханому чудову новину: вона – вагітна! Не могла повірити своєму щастю – це буде його і її дитина! Дарма, що Вадим одружений, Люда була упевнена – тепер він назавжди буде тільки її, адже не раз казав, що дружину свою не кохає.
Володя був незрячим з дитинства. Він не бачив білого світу: ні неба, ні землі, ні батьків, ні інших речей, що його оточували з дня народження. Мати – Ганна, як та пташка, побивалася з горя і кидалася до різних клінік, професорів. Але… діагноз був невтішний: зорові нерви настільки вражені, що їх нічим не можна відновити.
З першої зустрічі Лариса зрозуміла: вона не зживеться з Ольгою Михайлівною. То навіщо псувати нерви, ліпше зразу сказати про це Сергієві. Він не дуже зрозумів Ларису: мама для нього була найдобрішою людиною у світі.
У парку, через який пролягає доріжка до мого дому, завжди людно. На дитячому майданчику грається малеча, хтось просто вийшов посидіти на природі, ще хтось – відпочити у літньому барі, що розташований в куточку біля річки. І все ж у цій парковій метушні не помітити стареньку, що сиділа на лавочці, зіщулившись, як ображене кошеня, було неможливо, бо вона голосно і безутішно плакала. Поруч на лавочці лежав невеличкий пакет з пляшкою мінералки і батоном.
У 2007 році продали ми свою квартиру. Після здійснення операції утрамбували грошики в сумку і поїхали додому. Дорогою вирішили заскочити в гіпермаркет і купити продуктів. Походили, накупили повний візок і вирішили зайти в ресторанний дворик поїсти.
У цій жінці живе щось невловиме, магічне, недосказане. Здається, якби художник створив її портрет, то вона не змогла б довго всидіти на полотні. Утекла б…
Перехожі здивовано на неї озиралися: стара, зовсім не схожа на жебрачку жінка порпалася в смітті. Я зупинилася навпроти неї. Спохопилася: жінку цю я добре знаю! Була вона мачухою моєї давньої подруги. Утім, чи можна було називати Настю мачухою?
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 