Їхала додому — не спала всеньку ніч. Сон тікав, мов наполоханий скакун. Це, здавалось, стукіт його копит вдаряв у самісіньке Юльчине серце. І воно гупало глухо, оскаженіло. Їй довелось кидати Крим через останні страшні події й вертатись в рідне село, де не була... сім років. Після того, як поховала маму.
За цей тиждень він зайшов у аптеку втретє. Високий, трохи зсутулений, біляве волосся, зеленкуваті очі. Вона знала їх, цих невпевнених у собі покупців презервативів. Подумки ділила їх на дві категорії. Перші нахабно любили купувати засоби індивідуального захисту, голосно привертаючи увагу покупців. А самі тим часом зиркали довкола, - ловили погляди. Бажано, захоплені… Ох, уже ті хвилини слави, ох, вже те приховане бажання подобатись навіть тут, в аптеці. Хай секунду – але ж ловелас! “Розсуньтесь, кахлі на підлозі!”, - як любила казати в таких випадках їхня завідувачка аптекою Любов Пилипівна.
Леопольд, мій законний чоловік провадив доброчинний і законослухняний спосіб життя: не пив, не курив, приносив додому всю зарплатню, гуляв з дитиною і зв’язків, які мене б зганьбили, не мав. Життя наше збігало неспішно та щасливо.
Вірі Дмитрівні не спалось. “Старість – не радість”, – думала, втомлено прикривши повіки. А їй завтра чергувати в лікарні. Ходитиме, мов сновида, і всі пацієнти будуть на одне обличчя. А вона цього не любила... Значно більше їй імпонувало, коли краєчком ока помічала, як і кого провідують. Тішилась, коли виявлялось, що є родини, як скелі, – готові розбити об себе найгірші діагнози. Могла тихцем сплакнути, коли до людей не йшли. Від цієї самотності у стінах лікарняних палат віяло якоюсь вселенською людською зрадою. Бо якщо вже не відвідують у лікарні – цьому чистилищі на землі – отже, або нікому, або байдуже.
Повертався додому не приголомшений навіть, спустошений. Щойно поховав кращого друга дитинства. Скільки їх, молодих і зрілих хлопців уже полягло? А скільки іще не повернуться додому?
Дорогенькі читачки, іноді, обираючи свою майбутню половинку, ви надто багато уваги приділяєте таким дріб’язкам, як прізвище обранця, його вік чи приналежність до іншої конфесії. Часто через ці дріб’язки щастя проходить повз вас.
Наприкінці навчального року однокласницею сина стала дівчинка Інга. Владик з нею швидко потоваришував, Інга майже щодня приходила до нас у гості. Часто – відразу після школи. Коли я питала дівчинку, чи не хвилюються її батьки, вона опускала голову і мовчала.
У маршрутці, що прямувала до Світязя, поруч зі мною сиділа жінка років 45-ти. Її мобілка часто дзвонила і пасажирка постійно ніби виправдовувалася, чому вона їде відпочивати.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 