Цього разу Вероніка їхала з університету додому, в приміське село, автобусом. Сиділа на першому місці, слухала музику й розглядала свій манікюр. Забринів телефон.
Щовечора Зойчина мама повертається з роботи стомлена-стомлена, ведучи за руку маленьку Аліну. Онучка із захватом розповідає бабусі про те, як минув день у дитсадку, ділиться своїми таємницями, розказує вивчені віршики чи скоромовки. І ще не стара жінка, заглиблена в себе, врешті немов оживає від дитячого щебету: голубить дівчинку поглядом, несміливо всміхається, торкається долонею світлого волоссячка.
Світлана Олегівна засяяла від щастя. Воно, наче медовою хвилею, прокотилося її нутром, знизу від живота до очей, і вилилося в сонячну усмішку, яка засліпила усе довкілля. Назустріч ішов він – Петриковий тато…
На перший погляд, Наталя звичайна жінка. Вродлива, чуйна, щебетуха. Щоправда, з дуже сумними очима. У них печаль, гіркота, біль, який не втихає. Тільки найближчі люди знають, яке горе довелося пережити цій жінці.
Центр міста. Кафе. Напівпорожній зал. За столиком біля вікна дві жінки. Одна спокійна, друга не стримує емоцій. «Я більше так не можу! – голос у неї тремтить і зривається на крик. Я стаю випадковим свідком цієї розмови. – Ще вчора ми були сім‘єю, а сьогодні на моє місце моститься його коханка. Таке відчуття, ніби стою над прірвою: заплющити очі, крок уперед – і будь, що буде? Можна й так… Але у мене діти! Я мушу спробувати поборотися за свою сім’ю. Допоможи мені приворожити чоловіка…»
Дві маленькі подружки Галинка та Інна гралися біля будинку. Вже сутеніло, проте на вулиці яскраво горіли ліхтарі. Старші діти купкою стояли біля під’їзду та про щось жваво теревенили. На Володимирській гірці, що була поруч, гуляли закохані парочки, хтось проходив повз з улюбленим песиком, то батьки дозволили дівчаткам ще трохи побути на свіжому повітрі.
Сусіди по дачі Павло Іванович та Петро Сидорович спочатку товаришували… Обидва невеликого зросту, кремезні, вже й повнуваті, обидва військові пенсіонери. Чини, щоправда, були невеликі. Як вийшли на пенсію, то так сталося, що будинки побудували поряд.
Неля та Антон їхали до Яна Володимировича – відомого у їх місті лікаря, травника та екстрасенса. Був спекотний полудень, трамвай був напівпорожній. Неля з чоловіком удвох сиділи на останньому сидінні. Антон обіймав дружину за плечі. З одного боку ніби підбадьорливо, а взагалі так ніби шукав в неї підтримки. Як завжди.
Вона працює в дитячому хоспісі. Вона працює з дорослими, в яких помирають діти. Це не робота, а кара. Потрібно вселити нове «навіщо» в головах мам і тат, які живуть на межі відчаю.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 