Дві долі,

Тітка погостювала два дні й поїхала додому. З того часу пройшло два десятки років. Це було моє весілля. І лише тепер мама розповіла мені, чому тоді тітка так плакала.

Тоді також було весілля.

Моя мама виходила заміж. Приїхала рідна тітка з вісімнадцятирічною дочкою Іриною з Чернігівщини. Дівчина з перших хвилин була дуже зачарована побаченим. Село велике, асфальтні дороги, завод з виготовлення цегли, до обласного центру всього десять кілометрів. Порівняла зі своїм селом: колгосп бідний, бездоріжжя, до райцентру - 50 кілометрів. І уже наступного дня після весілля Ірина стала проситися у матері залишитися у рідні. Мати погодилася. Дівчина залишилася жити у рідної тітки та її чоловіка - у моєї баби та діда.

Моя мама і тітка дуже здружилися. Ірина пішла працювати на цегельний завод. Пройшло півроку, моя мама завагітніла. Це була щаслива новина для всієї родини. Її перевели на легку роботу (вона також працювала на заводі). В таких приємних клопотах і не помітили, що Ірина також вагітна. Ніхто не звертав уваги на те, що вона, мов злодій, озиралася на всі боки і затискала обличчя руками, стоячи біля печі, з якою тягнуло сирою цеглою. Коли ж стало відомо і про її вагітність, родичі були шоковані новиною. Хотіли відразу повідомити матері, та племінниця вмовила почекати, доки народиться дитина.

У пологовий будинок дівчата потрапили одночасно. В обох народилися донечки, тільки одну приїхала забирати вся сім’я, а інша вийшла з лікарні сама, без дитини. Дівчинку Ірина залишила. Як не вмовляли її передумати, вона лише плакала і заперечливо хитала головою.

Живою примарою проходила вона два тижні, а тоді не витримало материнське серце, і поїхала по дівчинку. Та було пізно - дитину вдочерили. Ні сльози, ні вмовляння, ні погрози не допомогли. Все залишилося таємницею.

Після всього пережитого Ірина поїхала назад до батьків. Через три роки вийшла заміж. Двійко дітей, добрий, турботливий чоловік.

Пройшли роки. “Не приїхала б я, - говорила вона того весільного вечора моїй матері, - та захотіла побачити, якою і моя дочка могла б стати. Одного ж дня народжені. Спогади, які уже померли, воскресли і кліщатами стали стикати материнське серце. Скільки разів питала себе, чому так вчинила, чому відмовилася від своєї кровинки? Кажуть, час лікує, все забувається. Проте спогад про малесеньке синьооке маля невиліковною хворобою все життя роз’їдає душу”.

Ось так тітка лише два рази гостювала в нас, і кожного разу були сльози.