Хай колишнє

«Побачимо. Побачимо, кого чекає на побачення… – Вілен присвиснув і посміхнувся, – так недовго і в поети записатися».

Чоловік потягнувся і солодко позіхнув. Він уже третю годину нудьгував в очікуванні свого шефа. Японські кросворди лежали на сидінні поруч із порожнім термосом від кави. Вілену подобалося те, чим він займається. Його шеф, людина щедра і справедлива, гідно оцінював працю свого водія. «За такі гроші можна вічно чекати, – чоловік шукав собі забавку і продовжував слідкувати за незнайомкою. – Щось не схоже, що той, кого вона так виглядає, поспішає…».

Така ж думка промайнула і в голові Інеси. Власне, затримуватися на півгодини на зустріч із жінкою, це занадто. Навіть, якщо він твій чоловік. Колишній, правда. Інеса дійсно чекала свого колишнього. Комусь розкажи – не повірить. Зі своїм благовірним жінка прожила у шлюбі десять років. Сказати, що гарно жили – себе обманювати. Борис – типовий представник поширеного виду домашніх тварин – гульвіси звичайного. Але, що поробиш? Закохалася так, що світа білого за ним не бачила, нікого й чути не хотіла, нічого й знати. Чоловік зраджував їй від самого початку. Плакала і терпіла. Заспокоювала себе лише тим, що то все несерйозно, придумала виправдання, що фізична зрада – то банальна потреба реалізувати чоловікові свою полігамність. А коли зрозуміла, що нічим ту його полігамність не вгамувати, то на руках мала вже троє діток.

Десь зникло безмежне кохання, натомість у серці поселилося розчарування і тиха печаль. В той час піти від Бориса не наважилася. Та й піти не було куди.

Усю себе Інеса присвятила дому та дітям. Різниця між першим-другим і другим-третім – у рік. Тож якось виросли відразу всі, а коли пішли до школи, зрозуміла, що хоче у світ – працювати, реалізувати себе. Але як? Тут було багато запитань.

Для початку вирішила здобути вищу освіту. О, скільки крику було й нерозуміння в Бориса! Ніби вона вирішила не професію отримати, а увесь світ підкорити. На той час їх сімейне життя зайшло у найтемніший і найглухіший кут. До чоловікових постійних походеньок, додалося ще й рукоприкладство, постійні скандали. Невпевненість у власних силах, занижена самооцінка перетворили Інесу в служницю. Її життя ніколи не виходило за межі чотирьох стін, сліз, криків, образ, лайок і штурханів Бориса. Відчувала себе залежною настільки від цієї ситуації, що самотужки вибратися і звільнитися від ненависного шлюбу не бачила жодної можливості.

Навчання і спілкування з однокурсниками, новими друзями, колегами додало трохи оптимізму. Якось викладач з психології  Віра Пилипівна побачила на руках жінки багрові синці й викликала її на відверту розмову. Напевно, вперше в житті Інеса відкрила душу й взагалі вголос проговорила свої проблеми. Згодом жінки подружилися і саме Віра відкрила Інесі новий бік життя – справжнього, щасливого,  сповненого радості й оптимізму.

Борис не міг повірити у зміни, які відбувалися з його «затюканою куркою», як він називав дружину. А коли отримав документи на розлучення,  взагалі не міг оговтатися. Розлучитися то вони розлучилися, але  поділити нажиті статки мирним шляхом не вдавалося ніяк. Так і жили після розлучення в одному домі.

Цього дня Інеса святкувала своє сорокаріччя. Жодних планів не було. Хотілося келих смачного вина і хороший добрий старий фільм з хепіендом. Але саме сьогодні Борису приспічило подивитися житло на обмін. Він уже пару тижнів не з’являвся у їхньому домі. А тут зателефонував. Інеса навіть здивувалася, подумала, невже згадав про її день народження? Але ні. Хоча уже те, що згадав про обмін, було майже святом.

«Такий день мені зіпсувати!» – Інеса ще раз глянула на годинник, і коли уже зібралася було сісти в автобус, побачила Бориса. Чоловік ішов під руку зі своєю новою пасією на вигляд років вісімнадцяти. Вони голосно сміялися і привертали увагу перехожих. Жінку аж пересмикнуло. «От нахаба, а цю кралю навіщо сюди волокти?».  Вона пересилила бажання піти геть. Так вона б зробила багато років тому. Зараз це вже не та Інеса, яку можна принизити таким чином.

– Ти запізнився на півгодини, – навіть бровою не повела у бік дівчиська, яке повисло на руці колишнього. – Я чекала так довго лише тому, що хочу якнайшвидше здихатися твоєї присутності під одним дахом.

– Ну, ми затрималися, вибач. Мася, вибирала собі нову сумочку. Так, Мася?

Мася склала свої силіконові губи в трубочку і з противним звуком «мі-мі-мі» чмокнула Бориса губи. – То що, ідемо дивитися квартири, які я підібрав?

– Наступного разу, я й так згаяла багато часу. Та і мій коханий більше чекати не може…

Інеса несподівано для самої себе підійшла до «Лексуса», відчинила двері, легко сіла поруч з водієм, ніби все життя лише в таких авто їздила, і грайливо усміхаючись, видихнула:

– Поїхали, любий!

Вілен, мов під гіпнозом, повільно рушив з місця, залишивши з відкритими ротами Бориса зі своєю супутницею.

– Гадаю, ваші знайомі уже щелепи з асфальту підібрали, – озвався, заїжджаючи у найближчий двір. Зупинив авто і усім корпусом розвернувся до жінки, яка ледве стримувала сміх. – Я б і далі з вами поїхав, з такою красунею, хоч на край світу. Але змушений вас розчарувати – я не власник цього розкішного коня, я лише бублик кручу.

Інеса нарешті видихнула і усміхнулася.

– Це не має значення, дякую, що підіграли. Я не затримаю вас, бо ще дійсно отримаєте від господаря через мене.

– Зачекайте, – не хотілося відпускати цікаву незнайомку так просто. – Хоч познайомимося. Мене Вілен звати.

– Вілен? Це Володимир Ленін? Оце так маю!

– Та таке ж, батьки вчудили, а дитині з цим жити усе життя.

– А я – Інеса, – поклала в його долоню свою і, не знати чого, випалила. – І у мене сьогодні день народження!

– О! Це – прекрасно! – Вілен поцілував їй руку. – Не повірите, але я,  спостерігаючи за вами, намагався вгадати ваш вік. Ні, ні! Не кажіть! Давайте домовимося так, тільки не кажіть «ні», будь ласка! Зустріньмося сьогодні, скажімо, о двадцятій в одній чудовій кав’ярні і відсвяткуймо ваших шістнадцять?

– Навіть не знаю, чи це зручно…

– Ну, ж бо, Інесо, у ваших очах я читаю «так», киньте ви з цим зручно- незручно. Зробіть хоч раз у житті, як хочеться! Ну?

Якусь мить ще повагалася, але Вілен так кумедно в благанні склав руки на грудях, що здалася.

– То я заїду за вами? – галантно ще раз поцілував їй руку.

Інеса кивнула і, помахавши на прощання рукою, сховалася за рогом будинку.

За п’ятнадцять хвилин до призначеної зустрічі  Вілен був на місці. Багаторічний вишкіл і чітке дотримання правил. Рівно о двадцятій  з будинку вийшла Інеса. Вперше за багато-багато років вона ішла на побачення! Хвилювалася так, ніби це взагалі вперше в житті! Тішилася і збиралася з усією серйозністю. Ні, звісно вона дівчина строгих правил, але цей Вілен… сподобався їй. Дуже сподобався.

Чоловік вийшов їй назустріч із букетом орхідей й допоміг сісти в авто.

– Приємно, такий розкішний подарунок! – не стримувала емоцій Інеса, чомусь із цим чоловіком їй хотілося бути щирою. – Дуже давно я не отримувала квітів від чоловіків…

– Це – ще не все, –  усміхнувся її новий знайомий. – Візьміть на задньому сидінні пакуночок, то також вам.

– «Айсберг»? – здивувалася, відкривши пакуночок, – Але, як ви дізналися, що це – мої улюблені парфуми?

– Відчув ваш аромат, коли цілував руку… Це – дрібниці, а у вас сльози…

– Дякую, Вілене, ви за кілька годин нашого знайомства зробили для мене більше, ніж мій чоловік за усе наше спільне життя.

– Розумію вас. Сам мав гіркий досвід… – на якусь секунду погляд його затуманили спогади. – Інесо, а давайте відпустимо наше минуле назавжди? Бо ж недаремно кажуть, що нове може вирости лише на порожньому місці.

– Відпустимо минуле? В якому розумінні?

– Зараз побачите!

Вілен зупинив автівку біля набережної, вистрибнув з-за керма і за кілька хвилин повернувся з цілим оберемком повітряних різнокольорових кульок.

– Ходімо! Готова?

Жінка розсміялася. По правді, давно не відчувала себе такою по-дитячому радісною і щасливою.

Кулька за кулькою летіли у небо гіркі образи, неприємні спогади і завданий біль,  натомість душу огорнула неймовірна легкість.

– А казав – звичайний водій! Ти ж справжній чарівник, Вілене…

– Так, кожен з нас чекає якоїсь особливої людини, особливої нагоди, доленосного знаку від життя. А насправді наше завжди десь поруч, правда ж? – чоловік узяв її за руку.

– Ти нічого не знаєш про моє життя… – почала було Інеса.

– Мені досить того, що відчуваю. Не поспішай! І не кажи нічого! І взагалі – поїхали торт їсти, імениннице моя!

На якусь мить обоє замилувалися, як сонце розливається на заході червоними і помаранчевими яскравими переходами й ховає своє гаряче тіло углиб прохолодної ріки. Вечір остаточно змінив натомлений день, поволі занурюючи місто у золото вогнів і  пахощі сутінків. І випадкова зустріч повела ще донедавна чужих людей  незвіданими стежинками назустріч один одному.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: