Чомусь він її прощав…

А Катруся не плаче – репетує на весь автобус. Бо там, на вулиці, тітонька продає цукерки та інші смаколики в яскравих кольорових обгортках. А тато не хоче купити. Каже: ще маленька їсти все це…

– Де та мама, щоб втихомирила дитину? – бурчить невдоволена пасажирка з тих жіночок, яким весь світ вгодити не може.

– А то у вас своїх дітей немає? – заступився хтось із пасажирів. – Хай плаче, колись файно співати буде.

– Зараз доня заспокоїться, – витирає маленькій слізки батько. – Правда, Катрусю, ти не будеш плакати? А вдома…

Молодий чоловік щось шепотів доньці на вушко. І Катруся навіть пробувала усміхнутися.

Автобус рушив. Через кілька хвилин дівчатко мовило:

– Хочу пити!

Хлопчик дістав пляшку води і мініатюрне пластмасове горнятко. Автобус підстрибнув. Горня впало.

– Що я з вами робити маю? – видихнув сам до себе чоловік.

А тим часом Катруся дзвінким плачем знову нагадала пасажирам про свою присутність.

– Перепрошую, просто нам самим трохи важко раду давати.

– А мама де? – запитав хтось.

– Пропала! – голосно випалив хлопчик.

Усі дружно глянули на нього.

– Максиме, не можна так, – цитьнув на сина батько.

– Але ж вона пропала! – повторив малий, зробивши наголос на останньому слові.

…Коли Віктор одружувався на Вірі, то й подумати не міг, що в дружини виникне потяг до спиртного, чужих чоловіків і до бродячого циганського життя. Вдалася до батька, казали в родині. Той хтозна де волочився і казна з ким. Повертався додому на кілька місяців і знову зникав. А невдовзі Галина, дружина, народжувала маля. Так і виховувала сама четверо дітей.

Якось відсутність благовірного затягнулася надто довго. Так і не дочекалася Галина живого чоловіка. Гульки й оковита згубили.

Віра також любила кудись завіятися. Коли була школяркою – втікала з уроків. А потім з училища, де навчалася на кухаря. Єдине, що мало непутнє дівчисько – вроду. Також від батька дісталася.

Віктор познайомився з Вірою в лікарні. Обоє з апендицитом лежали.

Матір Віктор любив і поважав. Батько перед смертю просив шанувати неньку. А Уляна раділа, що у сина добре серце і гарна вдача. Як у покійного чоловіка.

Майже рік зустрічався Віктор з Вірою. І коли покликав заміж, у її родині гадали: може, остепениться нерозумна дівка. Якби ж то…

…Ще й року не виповнилося первісткові, а Віра вже гайнула невідомо куди і з ким.

– Де ваша невістка? – запитували Уляну сусіди.

– До родичів поїхала. Хворіє там хтось, – казала неправду і опускала від сорому очі. Бо вже було відомо про Вірині витівки. Сваха зізналася. І «заспокоїла»:

– Потиняється де-небудь та й повернеться.

Віра повернулася додому через кілька тижнів. Брудна. З великим синцем під оком. І з запахом перегару.

– Що будеш робити, сину? – запитала Уляна.

Віктор Віру не викинув з хати. Навіть не висварив, як годилося б. Чомусь простив. Просив помудрішати. Хоча б заради сина. І чомусь й далі кохав дружину-вертихвістку з вітром у голові.

Тепер Віра почала залишатися у «подружок» на ніч. Вранці поверталася із запахом алкоголю і чоловічих парфумів. Коли хотіла обійняти Максима, малий пручався і тікав. А як почав говорити, то однією з перших фраз була:

– Я не люблю тебе, мамо.

Віра й не переживала.

…Після народження доньки заявила чоловікові:

– Відмучилась дев’ять місяців, пора повертатися до життя.

– Більше не залишай нас, – просив.

Та невдовзі жінку знову покликали «мандри».

Вікторові радили розлучитися з Вірою. А він знову чомусь прощав. Чомусь любив…

Якось із таким же непутнім свояком обікрала на вокзалі незнайомого чоловіка. Казала, що нічого не пам’ятала: нетверезою була. Зважаючи на дрібних дітей, Віру не покарали. Клялася, що «зав’яже» з питвом і походеньками. Навіть уперше попросила у Віктора пробачення. І чомусь він їй повірив. І вкотре простив…

Але дружина знову частенько залишалася ночувати в «колєжанок». Вранці поверталася не виспана та із «запашком».

Маленька Катя шукала оченятами маму. А її брала на руки бабуся. Максим за мамою не сумував. Хлопчикові було ліпше, коли її не було вдома.

Святкування Катрусиного дворіччя затягнулося для Віри на кілька днів.

– Ти ж обіцяла, що не будеш пити, – опам’ятовував дружину чоловік.

– Я не просто так. П’ю за здоров’я своєї доньки.

А Уляна йшла до аптеки за черговою пляшечкою корвалолу. Серце тиснуло…

Згодом Віра знову кудись повіялася. Казали, начебто бачили у столиці біля вокзалу. В товаристві бомжуватих чоловіків та жінок.

Уляна запитувала сваху, чи бува нічого не знає про свою доньку. Та віднікувалася. Не дається чути. Може, пропала вже. Оце «пропала» й почув тоді Максим…

– Інший таку дружину в порошок зітер би, – вичитував Віктора дядько Назар, материн рідний брат.

Віктор крутив обручку на безіменному пальці правої руки і мовчав.

– Та скинь нарешті той шматок металу, – не вгавав дядько. – Краще б те нещастя не поверталося.

– А-а-а, – махнув рукою Віктор. – В мене чомусь немає на Віру зла. Тільки дітей шкода.

– А себе? А матір?

– Та я вже якось… Чомусь мене ніхто не розуміє…

– Чомусь… чомусь… А як тебе можна зрозуміти? Якась дурна твоя любов до тієї… А, може, тобі пороблено?

– Таке скажете, дядьку.

– Бо чомусь в добрих людей життя летить вшкереберть. А дехто його ще підштовхує. Як ти, наприклад…

…Максимко з Катрусею заснули. А Віктор дивився на весільне фото. Якою ж гарною була Віра! Її великі карі очі справді можуть з розуму звести. Донька на матір зовсім не схожа. Та й син до Віри не вдався.

– От і добре, – прошепотів Віктор, тамуючи в грудях глухий щем…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: