І все ж грудьми на терни

- дзвінкоголосо співали захмелілі жінки на весіллі Олиної єдиної доньки Катрі, а вона не могла стримати сліз. Десять років минуло відтоді, як поховала чоловіка, а тридцять років тому трагічно загинув її коханий. Коханий і чужий чоловік... Як краяли душу тужливі слова улюбленої пісні, яку співали колись і на її весіллі. Оля й тоді плакала, бо виходила заміж не за того, кого обрало її серденько.

- Мабуть, така доля моя, - виправдовуватиметься Ольга всі наступні роки спільного життя з чоловіком.

Тридцять років тому познайомилася Оля із Сашком на будівництві школи. Високий вродливий юнак приїхав у Київ із Житомирської області, Оля ж була родом із Фастова. Закохалися вони з першого погляду і вже не могли жити одне без одного. Мріяли одружитися, але на заваді стала... Олина мама. Дізнавшись, що її донька хоче вийти заміж за хлопця з багатодітної сім’ї та ще й без житла, вона влаштувала гучний скандал.

Вийшло так, що грубі образливі слова зробили свою чорну справу: взаємини закоханих стали напруженими і, врешті-решт, Сашко й Ольга розійшлися. Далі події розгорталися із блискавичною швидкістю: через два місяці після розірвання стосунків із Сашком Оля вийшла заміж за старшого на чотирнадцять років Олега, який мав непоганий будинок у передмісті Києва та був доволі заможною людиною. Олег був добрим і порядним чоловіком, тому мати дівчини не могла натішитися тим, що влаштувала особисте життя своєї доньки. Звісно, великого кохання між молодятами не було - вони сподобалися одне одному й розписалися. Одружився на зло Ользі й Сашко. Жили з дружиною в одній кімнатці у гуртожитку.

Сашко та Ольга й далі працювали в одній будівельній бригаді. Якось Сашко підійшов до Олі, ніжно обійняв її і, дивлячись у вічі, пресумно сказав:

- То що, Олю, проміняла кохання на будинок і гроші?

Жінка нічого не відповіла, лише сльози забриніли на її очах. Те, що вони й далі кохали одне одного, було очевидним. І сталося те, що й мало трапитися між двома шалено закоханими людьми, - вони знову кинулися в солодкий і вже небезпечний вир взаємних почуттів.

Життя Сашка було коротким, немов спалах зорі на світанні, смерть - трагічною та безглуздою. Того фатального осіннього ранку ми з Олею вийшли з тролейбуса і попрямували до будівельного майданчика. Раптом неподалік голосно заскреготали гальма, і моторошний крик несамовито пронизав повітря: “Аварія! Людина мертва!”

Ми озирнулися і пополотніли: те, що побачили, й досі невимовним сумом огортає мою душу.

- Сашко, любий! - закричала у розпачі Оля й опустилася на землю. Олександр, немов почувши її голос, різко піднявся на весь зріст і знову впав. Більше він не підводився. Відчай і горе Олі були такими неосяжними, що не можна передати словами. Для неї погасло сонце.

Ховали Сашка на Житомирщині. Гірко плакали-голосили над труною батьки та вагітна дружина. Лише Оля не зронила жодної сльози. Коли забивали труну, вона важко застогнала і зомліла. Ми допомогли їй підвестися, посадили в автобус, що чекав на нас неподалік. Коли повернулися до Києва, Оля переночувала в гуртожитку: того жахливого вечора вона не хотіла їхати додому.

В подальшому Олиному житті великою розрадою стала її єдина донька Катя - неймовірно схожа на Сашка - і добрий всерозуміючий чоловік, якого вже також немає серед живих. Катерина вийшла заміж за небагатого хлопця, і Оля не суперечила їй - вона не хотіла, щоб донька повторила її долю. Безмежно щаслива красуня-наречена сяяла від щастя, дивлячись на свого коханого, а її мати, згадуючи свою долю, свою довіку незабутню любов, гірко плакала.

- Я ніскілечки ні про що не шкодую, бо сама обрала таку долю і зрозуміла, що все найкраще в житті дається ціною величезних страждань, - сказала вона мені.

Саме після цих слів я згадала легенду з роману “Ті, що співають у терні”. Цитую по пам’яті: “ У світі живе пташка, яка співає лише раз у житті, проте її спів - найпрекрасніший з усіх, які людині доводилося чути. Серед колючих гілочок терну заспівує вона свою пісню і кидається грудьми на найдовшу і найгострішу колючку. І, піднімаючись над нестерпною мукою, так співає, що тій дивовижній пісні позаздрили б і жайворонок, і соловей. Єдина, незрівнянна пісня, і дістається вона ціною життя. Але весь світ завмирає, прислухаючись, і сам Бог усміхається на небесах. Пташка з колючкою у грудях не знає, що за сила примушує її кидатися на смертельний для неї шип і помирати з піснею. Але ми, люди, коли кидаємося грудьми на терни, знаємо”.

Воістину так! Ми, люди, добре розуміємо і знаємо, і все ж - грудьми на терни! Так було, є, і буде. Бо кохання - це почуття, для якого жодна жертва не буває надто великою... Воно несказанно окрилює людину і підносить до небес.