Тихо плакала душа…

Підростаючи і розквітаючи, мов та колюча ружа, Дарина не  залишала нічого на своєму шляху, впевнено, не озираючись, добивалася поставленої мети.

На випускному дівчина суттєво вирізнялась від сором’язливих однокласниць. Яскравий макіяж, відверте декольте спровокували бентежні погляди чоловічої статі. Це аж ніяк не спантеличило дівчину, навпаки, вона любила привертати до себе увагу і їй це лестило.

З роками Даринина впевненість переросла у велику самовпевненість. Це робило її ще привабливішою. Однак, то була лише зовнішня оболонка – красива обгортка, а всередині – бездушна, черства людина. Але це не обтяжувало деяких чоловіків, які повертали голову у бік Дарини, супроводжуючи пожадливим поглядом.

Саме так на її «гачок» одного разу «клюнув» і Дмитро. Дарину не зупиняло те, що в нього сім’я – дружина і дві донечки-школярки. Навпаки, це неабияк тішило її самолюбство, адже заради неї чоловіки готові покинути усе.

– Не руйнуй нашу сім’ю, – плачучи, благала Дмитрова дружина Галя, перестрівши Дарину на вулиці. – На чужому нещасті щастя не збудуєш.

Дарина лише насмішкувато зиркнула на Галю. Цей зверхній, пихатий погляд наскрізь пронизував нещасну жінку. Таких, як вона, Дарина називала сірими мишами – непримітними, тихими, які не вміють постояти за себе.

– Він тепер мій. І це було його рішення, – сказала і так само зухвало пішла.

Дмитро не лише залишив сім’ю, він викреслив зі свого життя рідних дітей. Нова пасія не дозволяла навіть телефонувати до них, не те, що приходити.

Невдовзі Дарина завагітніла. Дмитро ні на крок не відходив від неї, потакав усім її примхам. Гірко було чути про це Галині від знайомих. За нею він так не доглядав і не догоджав, коли чекала діток. Та й не примхливою вона була.

Після того, як чоловік покинув їх, важко доводилося жінці з дітьми. У той час, коли він з Дариною і сином розкошували по дорогих ресторанах і магазинах, відпочинку на курортах, перша дружина з дітьми ледве зводили кінці. Часто-густо донечкам у школі не вистачало грошей на обід. Не раз однокласники спостерігали, як дівчата у куточку рахували копійки, щоб, бодай, інколи скуштувати смачну булочку.

Галя не нарікала на розлучницю, по можливості уникаючи зустрічей з ними навіть здалеку, інколи плакала від безвиході. Поступово вони звикли жити без нього – чоловіка, якого колись вважали своєю опорою і захистом.

…Життя ішло звичним руслом. Якось одного разу посеред ночі Галину розбудив настирливий дзвінок у двері. Накинувши халат на плечі, жінка поспішила відчинити їх і… остовпіла. На порозі з розгубленим виразом обличчя стояв захмелілий Дмитро.

– Чого тобі? – байдужим тоном запитала.

– Дарина потрапила в аварію, вона зараз у лікарні, дуже хоче з тобою поговорити, – сказав він.

У таксі дорогою до лікарні вони мовчали. Колись рідні люди стали настільки чужими, що й тем для розмов уже не було. Хіба що про дітей, однак Дмитро, винувато опустивши голову, мовчав.

Коли зайшли у лікарняну палату, Дарина попросила Дмитра, щоб залишив їх наодинці.

Колись горда і пихата жінка вже не дивилася так зверхньо на суперницю. Її понівечене обличчя радше викликало біль і жалість, аніж захоплення, як раніше. Вона довго говорила, просила вибачення у Галі, якій скалічила долю. Вкінці додала, що, напевно,  залишиться калікою після аварії, тому віддає їй Дмитра. Уважно вислухавши жінку, Галя підвелася, щоб піти до дверей і тихенько сказала:

– Я давно простила. Бог тобі суддя. А забирати   використане суперечить моїм правилам. Ти відібрала Дмитра, коли він був потрібен мені і дітям, як повітря. Навіть ворогові не побажаю відчути і пережити те, що ми пережили тоді. Не хочу повторювати твоєї помилки. Він зараз, як ніколи, потрібен тобі і вашому синові.

Біль розривав серце Галини. Вона ненавиділа себе за це благородство, але нічого вдіяти не могла. Робила, як їй підказувало сумління. А душа тихо плакала…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: