Стати сильною й підвестися на ноги

“Ми прожили у шлюбі 10 років і були, усі аж дивувалися, майже ідеальною сім’єю: я, син, батьки - мої і його - завжди та всюди разом. Будували дім, ростили сина, купили автомобіль. Та незабаром у чоловіка з’явилася бізнес-партнерка…

Суїцид з "контрольним" у голову

Цей день, 20 листопада 2010 року, розірвав моє життя на “до” і “після”. Але я пам’ятаю лише його початок. Готувалися святкувати день народження свекрухи, коли вдома вибухнув скандал. Чоловік, свекруха й свекор, немовби з ланцюга зірвалися. Усі разом накинулися на мене, кричали: “Їдь звідси, розводься”. Далі - як відрізало.

Прокинулася у реанімації. Лікарі й досі здивовані - як я взагалі змогла хоч щось пригадати: одна куля влетіла у мозок, другу витягнули із кісток черепа. Коли в реанімації прийшла до тями, довго не могла збагнути, що наполовину паралізована. А потім дізналася, що чоловік, вочевидь із допомогою брата-міліціонера, обставив це як “суїцид” із… двома вогнепальними пораненнями.

Життя перетворилося на муку. Паралізовану, мене спочатку перевезли до мами. Чоловік, щоправда, привозив дитину на побачення. Та після того, як з’їздив з коханкою і сином на море, все змінилося кардинально - став забирати дитину, не давав бачитися. Коли ж заходила мова про розлучення і розділення будинку, відверто знущався і обіцяв купити квартиру на п’ятому (!) поверсі.

Як не в могилу, то хоч у "психушку"

Не бачити сина було більш боляче, ніж тренувати тіло, скуте паралічем. Коли приходив масажист і розминав м’язи, я кричала й плакала, але наполягала, щоб це робили знов і знов. І перемогла - почала сяк-так вставати, тримаючись за стіни чи спираючись на мамине плече.

Скоро повернулася в наш щойно збудований дім. І почалися моральні тортури, густо приправлені страхом. Чоловік раз-у-раз став серед ночі викликати для мене психіатричну бригаду “швидкої”. Лікарі весь час дивувалися й казали, що з психікою у мене все в порядку. То він став жорстоко бити мене та знущатися наді мною, напівпаралізованою. Лютував, відбирав ключі від будинку, а сина забрав до матері і там цинічно налаштував проти мене. Так я прожила два місяці й змушена була втікати до матері, бо колишні родичі весь час погрожували запроторити мене до психіатричної лікарні.

Занапастив мене, тепер калічить сина

Наприкінці 2011-го я вже могла ходити самостійно. Вийшла на роботу. Колеги допомогли найняти адвоката, завдяки якому я змогла знов поселитися у власному будинку. Але із сином бачилася лише інколи, найчастіше - коли приходила до школи. Вчителька скаржилася: син значно гірше навчається, часто хворіє, став знервованим, неуважним.

Опікунська рада винесла рішення про те, що син повинен мешкати у матері. Але чоловік подав позов про розлучення та визначення місця проживання дитини. Судовий процес тривав 8 місяців. Суддя швидко зрозумів, що мого колишнього чоловіка місце проживання сина турбує не дуже. Він не ходив на судові засідання, а потім написав заяву, що просить залишити питання про дитину без розгляду.

Наслідки такого насильства в сім’ї не минули для сина даремно, він став зам­кнутим, озлобленим. Я стала помічати в нього емоційні порушення: неконтрольовані страх, гнів, відчуття вини. На порозі перехідний вік, а незріла психіка дитини вже постраждала. Розумію цю проблему і з острахом дивлюся в майбутнє.

Не відчуваючи любові, дитина ніколи не навчиться любити. Скалічивши життя мені, мій колишній чоловік, можливо, й не помічаючи цього, калічить життя дитині. У гонитві за майном батько перейшов усі розумні межі, відступив від принципів християнської моралі. А розмінною монетою у своєму зазіханні на чуже зробив життя двох колись найрідніших людей.

Під захистом громади

Якось, повернувшись увечері з роботи, я зрозуміла, що не зможу потрапити в хату, бо хтось змінив замки на вхідних дверях. Виявилося, колишній чоловік сам зібрав і вивіз мої речі до матері. Того ж дня я звернулася до дільничних інспекторів, які зафіксували це свавілля в протоколі, але в порушенні кримінальної справи відмовили. Міліціонери порекомендували звернутися до суду. І я знову змушена була йти жити до мами та до сестри, очікуючи нового рішення суду.

До нашого колись спільного помешкання виїжджала комісія з питань насильства в родинах. У її складі були й представники міськвиконкому: від управління у справах дітей - Андрій Міщеня, від управління в справах сім’ї, молоді та спорту - Сергій Шевчук, від соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді - Людмила Талт. Вони склали акт і запросили на засідання комісії мене та екс-чоловіка. Той привселюдно пообіцяв, що незабаром купить мені квартиру. Хоча всім було зрозуміло наперед, що тої квартири ніколи не буде. Знову потяглися судові процеси з поділу майна, тепер уже за моїми позовами. Суддя оперативно і професійно проводить судові засідання, та на них часто з’ясовується, що наше колись спільне майно, фірми, гроші - це вже власність інших осіб, які набували його, бува, незаконно.

Терпець мій взагалі увірвався, коли колишній чоловік розіграв крадіжку в нашому домі й намагався звинуватити у ній мене, щоб засадити до в’язниці. Сподівався знову використати зв’язки брата в міліції. Він не знав, що під час цього спектаклю я лікувалася у стаціонарі, то маю повне алібі.

За порадою Миколи Паліюка, голови Громадської ради при УМВС, я пішла до начальника обласної міліції Василя Лазутка. Василь Іванович відразу зрозумів нечисту гру одного зі своїх співробітників й пообіцяв припинити знущання наді мною. А тепер я вже маю й ухвалу суду на право проживання в своєму будинку, передала її до виконавчої служби і чекаю на примусове вселення.

Мене все більше дивує злостивість і зажерливість близьких колись людей. Невже в цій родині і справді вірили, що зможуть вирішити свої фінансові питання за рахунок перевищення влади старшим сином-міліціонером або натиснувши на мене через лікарів швидкої допомоги?

Міська влада взяла мене під свій захист. Ці люди зрозуміли, що відбувалося порушення прав людини, і більше цього не допустять. Переживши чорну смугу насильства і знущань, я не втратила віри у справедливість. Навпаки, впевнилася в давніх друзях і знайшла чимало нових. Я відчула опору та підтримку від людей, які обіймають керівні посади у нашому місті. Тепер упевнена: громаді не байдужа доля простої людини, що потрапила у скрутну життєву ситуацію.

Я знову переконалася, що не треба боятися розголосу в скрутних життєвих ситуаціях. Коли мовчанню настає кінець, зникають і проблеми.

Тепер усе буде навпаки

Інколи у складних життєвих ситуаціях жінки повинні стати сильнішими і дієвішими за чоловіків. Можливо, моя історія допоможе комусь. Повірте, щоб не сталося, головне - мати велике бажання жити.

Мине лише кілька днів, і я знову прийду у свою оселю, обійму сина, поливатиму квіти на клумбі. І коли мене запитують: “Як ти зможеш там жити?”, я відповідаю: “Тепер усе буде навпаки. Це - як він там буде тепер жити?” Я стала набагато сильнішою. Це мій дім. Мій і мого сина. Там - у кожній цеглині, в кожній сходинці й віконці - мої праця і гроші. А ще - великий внесок моїх батьків, брата і сестер, які теж не пошкодували для мене ані праці, ані всіх, що були в родині, заощаджень. Власні стіни неодмінно допоможуть. Та і я тепер, після всього, що пережила, перенесла і перемогла, не маю права спасувати”.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: