Затамувавши подих вона побачила їх

Сльози… Вона думала, що їх уже не залишилося. Що вони вже виплакані до останньої краплі, до пекучої сухоти в очах. А вони знову течуть, невидимими руслами стікають у ту страшну річку, назва якої - БІЛЬ. Біль. Фізично він болить, а в душі, наче розжарене залізо ставить своє клеймо і, навалившись тяжкою ношею на грудях, пече, пече…

Вона йшла, йшла, не розбираючи дороги, йшла для того, аби іти, щоб не стояти на місці, щоб не залишатися самотньою у пустій і водночас наповненій по самі віконця горем хаті. Її спогади, наче порвані нитки з клубка, у якому найти кінець їх чи початок - неможливо. Вони блукали у її свідомості сліпими кошенятами раз у раз спотикаючись, мов о стіну реальності. Боже, чому? Вона нікого не звинувачувала, вона просто хотіла отримати на це запитання відповідь. Сто разів вона німо запитувала себе, людей, Бога, з надією поглядаючи на небо. Ніби саме звідти мала прийти ота виправдана відповідь, що повинна була заспокоїти зранене серце.

Вона йшла… Йшла, наче підбита пташка, перевалком, розхитуючись. Простоволоса, страшна у своїй пекельній тузі. І ось, знеможена спіткнувшись - впала ниць.

Скільки часу лежала вона ось так, посеред одинокого, здичавілого поля - не знала. Підвівшись на коліна, оглушено, зіщулено дивилася навкруги і враз приголомшено, затамувавши подих, побачила їх - дивні, маленькі, білі квіточки. Хтозна, завдяки яким чарам вони залишилися ще тут, де вже давно все зруйнувала пізня осінь. Її тремтяча рука потягнулася до їхніх тендітних голівок. “Які ж бо ви…”, - ледве вимовила жінка і заплакала - дико, протяжно разом з віт-ром, вкладаючи у той плач все те, що душило, мучило, боліло.

Поверталася додому під вечір. Сутеніло. Зморена, змокла, голодна та якась дивно заспокоєна. Надворі була зоряна ніч. Приморозок, що нечувано підкрався, ще більше вимальовував зорі. У хаті павутинням звисала тиша. Жінка вперше за останні дні міцно спала. Старі чобітки та спідниця сушилися біля грубки, а поряд ліжка на дерев’яній табуретці у простій чарці велично та гордо стояли білі, маленькі квіти. Квіти, що повернули її до життя…