ПІЗНЄ ПОКАЯННЯ

Катерині було дев’ятнадцять, коли побралися з Василем. Рада була Фросина молодій невістці, бо давно чекала її у своїй хаті. Раділа за єдиного сина, що знайшов таку гарну дружину. Не могла на них надивитися, коли бачила поруч. Та інші думки, видно, були в невістки. Вона чомусь з того часу, як побачила свекруху, так і незлюбила її. Хтозна, може, усе тому, що наслухалася ще до заміжжя про лихих свекрух... Але ж Фросина до таких не належала. З дитинства залишилась сиротою. Коли вийшла заміж, маму їй замінила свекруха. Ладили вони з нею все життя. Тому й самій хотілося такого сімейного затишку.

Однак зрозуміла, що його не буде, бо помітила, що невістка вже з перших днів ставиться до неї не так, як би хотілось. Вона ж свою свекруху відразу назвала мамою, а Катя не називала ніяк, просто зверталася, як до чужої людини, та й то крізь зуби. Але Фросина мовчала, навіть сину нічого не казала. Він і сам усе бачив, заспокоював її:

- Ой, мамо, вона ще молода, звикне, усе буде добре.

Вірила в це мати, годила невістці, як могла, та все було марно. Катерина намагалась і не дивитись у бік свекрухи. Хоч би що та зробила, все переробляла по-своєму. Їй хотілось посваритись, шукала приводу, а його не було, бо Фросина все розуміла й намагалася не зважати на витівки невістки. Хоча на душі був камінь. Тож жили дві жінки під одним дахом, але були чужими.

Якось Фросина покликала невістку:

- Доцю, допоможи мені витягти відро з колодязя, бо щось нездужаю.

Та скипіла:

- Яка я тобі доця? Ти що, моя мати? А нездужаєш, то йди лягай у лікарню.

Випалила, і пішла геть з подвір’я. Заплакала Фросина, але її добре серце перенесло й цю образу. Не сказала мати і про це сину, не хотіла завдавати йому болю. Але він і так помітив, що вона чимось схвильована, зрозумів, що знову Катя образила, не стерпів, запитав у дружини:

- Чому ти так не любиш моєї матері? Чим вона перед тобою завинила?

- Вона мене дратує, - відповіла сердито.

Катя ходила вже вагітна. Раділа в душі жінка, думала, підуть онуки, усе зміниться. Та так, на жаль, не сталося. Бо коли з’явилась у Катерини донечка, свекруха не мала права й підходити до неї. Згадувала Фросина, як народила Василька, то її покійна свекруха, царство їй небесне, більше доглядала його, як вона, мати. Тож росла внучка в бабусі на очах, а вона не могла пригорнути її до себе, погойдати, розказати казочку. Коли підросла Оленка, робила іноді якусь шкоду, бабуся не мала права на неї насваритись, бо невістка відразу накидалась на свекруху.

Ось так і жила Фросина - у своїй хаті боялась слово вимовити. Катерина, щоправда, і зі своєю ріднею не ладнала. То чому ж тут було дивуватись? Дивилася мати на свого сина, так жаль було його. Не раз плакала ночами.

Невдовзі Василь отримав квартиру в місті, де працював, і його сім’я перебралась туди. Фросині ніби й легше стало. Але хіба легше, коли невістка за двадцять років відтоді жодного разу не ступила до неї в хату? Свекрухи для неї не існувало. Василь не забував матері, приїздив у село, допомагав по господарству. Але щоразу вдома був скандал, бо не пускала туди його Катерина. Коли просив у неї, щоб купити матері буханець хліба, грошей не давала. Змушений був заробляти десь на стороні, щоб допомагати неньці мате-ріально. А Катерина все дорікала:

- Навіщо ти женився, коли більше дбаєш про свою матір, а не про мене?

- Вона вже старенька, хвора, потребує допомоги. Покайся, просив дружину Василь. - Поїдемо до мами, вона зла не тримає, буде тільки рада, коли побачить тебе.

- Нізащо! - не відступала від свого Катерина. - Хіба що після її смерті ступлю в хату. А ти вибирай: або я, або мати.

І тут завжди спокійний Василь не витримав.

- Досить з мене! Уже натерпівся! Якщо не хочеш по-доброму, то вибираю маму. Вона мені дала життя, і хоч би як ти хотіла, її не залишу. Неня в мене одна, а таких дружин, як ти, може бути скільки завгодно...

Катерина не чекала такого від Василя. Її аж затрусило. А він дивувався, звідки в людини може бути стільки злості? Можливо, й від цього, але невдовзі розбив її параліч. Місяць лежала Катерина в лікарні, та поставити на ноги лікарі були не в силі. Так і привіз Василь її додому нерухому.

А мати в селі аж захворіла, переживаючи за сина, бо вже більше місяця не навідувався. Коли приїхав, його було не впізнати: весь змарнів, осунувся.

- Що з тобою, синку? - злякано запитала Фросина. Тоді й розповів Василь, що сталося.

- Прошу тебе, мамо, - благав він, - поїдемо зі мною, бо сам впоратися не можу.

Забула мати всі образи, поїхала до хворої невістки. Півроку доглядала, як дитину. Її ж рідна мати навідувалась рідко. І то казала:

- Я сама хвора, у неї є чоловік, дочка, хай доглядають...

А дочка що? Коли заходила в кімнату, носа часом затуляла, ніколи не опорядила неньку. Тож усі турботи з догляду невістки лягли на руки свекрухи. Бачила все Катерина, розуміла, у думках хотіла обняти, пригорнутись до неї, та не могла, бо не слухалися ні руки, ні ноги, не могла промовити й слова...

Одного разу Катерині полегшало, вона заворушилася, посміхнулась. Зраділа Фросина:

- Доню, ти ще видужаєш, ще будемо танцювати на весіллі у Віти.

І тут сталося диво: Катерина підвелася, обняла свекруху й тихо мовила:

- Пробачте мені, мамо. Спасибі вам за все.

Але то були останні слова, бо поволі опустилася на руки Фросини й заснула вічним сном.

Заплакала старенька. Хоч і пізно, але почула вперше від невістки добрі слова. То певно, Бог відпустив її перед смертю, щоб покаялася та попросила прощення в людини, перед якою завинила...