Сергій ЧЕПИК: “Футбол виховав у мені справжнього чоловіка”

І справді, вболівальникам довелося неабияк похвилюватися, адже на зеленому полі розгорнулися справжні футбольні баталії і переможця в цих шалених перегонах було досить важко спрогнозувати до останнього. Так, буквально останньої хвилини вихопила пальму першості в Золотому матчі рівненська команда “Славія”, впевнено втерши носа не новачку круглого снаряду оржівському “ОДЕКУ”. А у фіналі Кубка“Славія” була краща в серії післяматчевих одинадцятиметрових. Відтак, беззаперечною перемогою відзначила свій ювілей.

Усім фанам відомі нещодавні запеклі футбольні бої і своїх героїв вони добре знають. Проте в поле зору “Рівне-Ракурсу” потрапив зовсім юний гравець команди-переможниці нинішнього сезону - Сергій Чепик, який і поділився з нами своїми секретами успіху та власним шляхом до перемоги.

- Сергію, наразі ти - чемпіон і перебуваєш у складі славетної команди-переможниці, то який шлях тобі довелося подолати, щоб потрапити до “Славії”?

- Хоча я і наймолодший гравець у команді, мені 20 років, проте маю за плечима вже певний досвід, адже шлях до дорослого футболу був досить довгим.

- Як взагалі ти опинився у футболі, адже зважаючи на твій зріст, можна без вагань приналежити тебе до баскетболістів?

- Потрапив я до футболу майже випадково. Сам я з невеличкого містечка Стебник Львівської області, і у нас був лише один клуб для дітей, який пропонував заняття шахами, боксом та футболом. І ось у 10 років я, щоб догодити мамі, записався в секцію… шахів, а згодом - боксу. Виграв навіть якийсь турнір по шашкам (сміється - авт.)

- А як же футбол?

- Бокс мені насправді подобався, проте секцію невдовзі закрили і нічого не залишалося, як спробувати футбол.

- Як далі складалася твоя доля, як ти опинився в Рівному, у “Славії”?

- У рідному місті грав у футбольному клубі “Стебник” близько двох років, проте умови там були не найкращі і перспективи теж. Тому ми з друзями по команді вирішили просуватися далі, спробувавши свої сили вже на більш вищому рівні у Трускавці, зокрема, у футбольному клубі “Трускавець”. Там справи пішли непогано, здобули 3 місце на Чемпіонаті України з міні-футболу серед юнаків 91-го року народження. У “Трускавці” я грав до 15 років. Одного разу, після гри з костопільським “КОЛІСПом”, мене і трьох моїх товаришів запросили на відбір у команду “Штурм” - залишили у команді трьох, і мене у тому числі, так я піднявся ще на один щабель кар’єрної сходинки. Ця команда стала для мене особливою, саме там я пізнав, можна сказати, доросле життя і допоміг мені сформувати правильні погляди та обрати вірний шлях тренер команди Віктор Вікторович Левін, якого вже, на жаль, немає серед нас. Він став першим моїм справжнім наставником і у житті, і у футболі. Цей чоловік мав сталевий характер і добре серце, він завжди міг підняти дух команди, створити ігрову атмосферу та налаштувати на бойову гру. А був ще один тренер у цій команді, Дмитро Філін, якого ми теж дуже любили та поважали. Відтак, саме у цій команді відбулося моє становлення як гравця, саме тут мене навчили гарти у справжній футбол. Зі “Штурмом” вибороли 2 і 3 місця Чемпіонату України з міні-футболу серед юнаків, Чемпіонат та кубок області, вийшли у фінальну частину вищої дитячої юнацької ліги з футболу України. Але не завжди все було так райдужно, якось я захворів та отримав запалення легень. Через тривалу хворобу зовсім віддалився від команди, і коли одужав, то вирішив вже не повертатися, а спробувати свої сили у Львові - вступив у футбольний клуб “Сокіл”, проте дуже швидко зрозумів, що у попередньої команди набагато вищий рівень, тому незабаром повернувся знову до “Штурма”. А у 18 років я вирішив йти далі та спробувати свої сили у Рівному, так були футбольні команди “Хімік”, “Маяк”, і врешті “Славія”.

- Але ж в цей період тобі необхідно було і навчатися у школі. Як вдавалося поєднувати улюблене заняття з навчанням?

- Навчання я, звісно, не полишав, хоча б, можливо, був би і не проти побайдикувати, просто жив вже не вдома, а в ліцеї-інтернаті з іншими спортсменами, де і навчався.

- Скажи, от заняття будь-яким спортом - це ж важка, титанічна праця, яка потребує великої витримки і значних зусиль: постійні тренування, ігри, розслабитися, напевно, не можна ні на хвильку. А особисто тобі, як вдалося себе організувати?

- О, під час навчання в ліцеї було всяке… Звісно, і прогулював уроки, і на тренування інколи примусити себе було вкрай важко йти. Пригадую зараз, як декілька разів мені вдавалося уникнути занять просто ховаючись за шторою, допоки мою схованку не виявили. А якщо серйозно, то спорт справді навчив мене і організованості, і дисциплінованості, і витримки. Тобто, саме футбол виховав у мені справжнього чоловіка. Це тільки збоку здається, що футбол - це так, гра, чоловіча забавка. Але насправді у команді я побачив справжню ціну дружбі, адже без цього на полі просто неможливо, навчився довіряти товаришам, розуміти їх з півслова, погляду. Зрозумів, як можна любити і бути відданим своїй справі. Побачив навіть справжнє весілля на полі! Один з футболістів не хотів у таку визначну мить, як день власного одруження, залишатися без свого захоплення - футболу. І яким здивуванням було побачити в сірий, похмурий день тендітну фігурку нареченої у весільній сукні і з фатою на голові серед ревучої на трибунах публіки. Так відзначив своє одруження мій товариш, і цей день точно ніколи не забудеться.

- Те, що футбол багато для тебе означає - це зрозуміло, а чи готовий ти пов’язати з ним усе життя, якою ти бачиш перспективу?

- Взагалі футбольний вік гравця становить близько 45 років, тому найближчим часом звісно бачу себе у футболі. Та поганий той солдат, що не мріє стати генералом, тому в майбутньому, після закінчення кар’єри футболіста, планую мати власний футбольний клуб, тренувати молодь, виховувати справжніх зірок. А поки що навчаюся разом із декількома своїми друзями з футбольної команди у Рівненському університеті “Україна” на економічному факультеті, працюю в агентстві нерухомості, тобто живу я не тільки футболом.

- У тебе таке насичене життя, все встигаєш, що надихає тебе до такої плідної праці? На хобі чи якесь захоплення, напевно, часу вже і не вистачає…

- Взагалі мене дуже підтримує дівчина та родина: мама, бабуся, рідні - хоча вони і далеко, проте їх тепло та допомогу відчуваю завжди. Також моїм наставником є тренер команди Сергій Дьомушкін, який завжди допоможе і слушну пораду дасть, а коли треба, то і прочуханки всипле. А взагалі, свій світогляд я збагачую у працях Дейла Карнегі, Роберта Кіосакі - неабияк захопив твір “Богатый папа - бедный папа”. Ось нещодавно ще прочитав Алана Піза “Язык телодвижения” - класна книга, раджу всім.

- А де черпаєш фізичну енергію, як вдається постійно бути в тонусі?

- Я - за здоровий спосіб життя! Постійно тренуюся, навіть коли немає ігор, однаково щоранку роблю пробіжки. Наприклад, коли відчуваю, що хвороба підкрадається - одразу на стадіон, і вмить все відступає.

- Сергію, поділися власним секретом успіху.

- Насправді секрет успіху знає будь-яка людина, і для того, щоб досягти перемоги, бути успішним у житті, слід насамперед перемогти себе, свою лінь, невпевненість. Хто не ризикує, не випробовує себе, той точно ніколи нічого не досягне. Завжди слід пам’ятати, що досягти успіху можна лише завдяки великій майстерності у свої справі, самовіддачі та дисципліні.

- Яке бажання загадаєш на Різдво, є в тебе мрія?

- Найбільше, про що я мрію - забити гол, як гравець збірної України!

- І наостанок, які твої святкові побажання рівнянам і своїм товаришам?

- Хочу, щоб всі люди вірили, що все найкраще в їхньому житті ще попереду. Побільше сили волі та впевненості у собі, будьте сміливі приймати важливі рішення і твердо крокуйте по життю!

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: