Хотілося б, щоб це було насправді, або Трішки сопливого

Сталося це на березі Каспію. Приїхав провідати друзів, родичів один хлопець, давно не був. Одного разу гуляв узбережжям моря. Побачив одинокий силует біля води, хотів пройти повз, але щось не пустило. Озирнувся і відчув укольчик у серце. Дівчина справді була красива, але не це було важливо. Тягнуло щось більше, аніж банальний потяг, як і в кожного нормального представника чоловічої статі на дівочу вроду. Ну, але підійти не наважився. Тим більше, що дівчина його не помітила.

На другий день у цей же час знову пройшовся узбережжям. Вдома придумав промову, як все розповісти, навіть на папірці написав. Звісно, не дуже сподівався там її побачити. Та коли побачив той самий силует, щось у грудях аж звело. Думаю, всі це відчували у шкільні роки, коли наважувались сказати щось важливе дівчині, яка подобалась.

Чіткої промови не вийшло. Від хвилювання думки заплуталися, слова затиналися… Вона просто подивилася на нього сумними очима і відвернулася.

Що ж робити? Хлопчина повернувся, обзиваючи себе всіма словами. Згодом поїхав з рідного міста. Приїхав через деякий час і знову навідався на узбережжя. Вирішив пройтися берегом. На душі було сумно, біль і образа досі відчувалися. Підняв очі і… Дежавю. Думаю, всі ви зрозуміли.

На цей раз він хотів гордо пройти повз, можливо б, навіть повернувся, але вже було пізно. Вона його побачила і сама направилася в його бік. Але замість того, щоб розпочати розмову, присіла і почала виводити букви на піску. А коли він прочитав, що вона глухоніма і соромиться цього (я не вважаю це суттєвою вадою, навіть, іноді корисним, всі чоловіки, думаю, мене зрозуміють), хлопець сліз не стримував. Всі ви розумієте, що буває далі... У них це, мабуть, проходило аналогічно.

Чи було це насправді? Не знаю. Єдине, аж тягне закінчити цю історію: “…І бачили їх на березі при заході сонця ще не одну сотню років”. Але я сподіваюся, що не все так фаталістично і що у них зараз просте людське щастя, якого доволі часто зараз не вистачає.