Мала Могилянська академія

Біля порогу Могилянської сільської школи зійшлися доріжки, протоптані маленькими мешканцями Милятина, Почапків, Сіянців, Тесова, Мощаниці, Бадивки, Михайлівців, Бродова, Курганів. Вчилися завзято: набуті в “Могилянській академії” знання дозволили селянським дітям гідно конкурувати на вступних екзаменах до вузів із випускниками міських шкіл. Серед тих, хто сорок років тому отримав путівку у життя, двоє учнів відзначені за успіхи у навчанні золотими медалями, один – срібною.

Шестидесятникам і романтикам за духом, випускникам Могилянської школи довелося багато подорожувати. Вивчали іноземну мову не за підручниками, а “шляхом занурення у мовне середовище” Голландії, Данії, Франції, Іспанії, Португалії, Італії, Польщі.

“Як це не дивно, - говорить Володимир Процьков, - ніхто з наших однокласників не став “крутим” бізнесменом; більшість із нас - інженери, викладачі, економісти”.

А ще в цей день згадували кумедні історії шкільних часів. Як Миколка Бондарук і Володя Процьков навчилися ходити на руках і отак, догори ногами, зайшли на урок до вчительки математики. Як Оксана забула про екзамен і пішла пасти корову. І довелося Миколі Ковальчуку щодуху їхати по дівчину і “ровером” везти до школи. І як втікали хлопці з уроку фізики “на перекур” за допомогою спортивної линви, прив’язаної до балкону другого поверху. Як і 40 років тому, баляндрасив і читав напам’ять вірші “баламут” Захар.

Не забули і про тих, хто не дожив до цієї світлої днини – вчителів, однокласників. Панахиду за вічний спокій їхніх душ відправили у церкві Святого Вознесіння. А за живих - молебен во здравіє, що завершився чудовим співом псалмів у виконанні солістки Рівненської обласної філармонії Світлани Жуковської, для якої село Могиляни – її мала батьківщина. На згадку про ювілей і на знак вдячності випускники подарували храму цінні ікони.

Як водиться, розповідаючи про свої справи, однокласники підбивали підсумки життєвих змагань. Переможців визначали не за кількістю нажитого майна, не за рівнем посад чи окладів. Найуспішнішими визнали тих, хто народив дітей і виховав їх хорошими людьми, у кого найбільше онуків, хто з честю та з гідністю трудиться там, куди його закинула доля.

“Чим більше років відділяє мене від випускного балу, тим більше я переконуюся: найголовніше в цьому житті - творити добро”, - з цими словами, якими закінчила свою промову староста класу Галина Антонюк погодилися усі присутні на вечорі-зустрічі.