Сад їхнього кохання

Яблунька тремтіла, здригалася, але не здавалася, наче його надії упродовж останніх років, відколи він чекав на свою Василину. Та, зрештою, крипнула, зойкнула і завмерла, обхопивши вітами-косами довкола себе рідну землицю.

“Все. Остання”, - видихнув із себе Мирон і, обхопивши руками голову, не остерігаючись чужих вух, важко застогнав.

Мирон привів до хати Василину, коли їй виповнилося лише сімнадцять. Закохався по самісінькі вуха. Молода дружина тулилася до кремезного та сильного чоловіка, ніби берізка до дуба. Газдували справно, дарма, що без батьківської допомоги. До року й дитинка знайшлася до боку. А восени Василина, заглядаючи чоловікові в чорні, ніби ніч, очі, попросила:

- Посади мені сад, Мироночку, та такий великий, щоб, коли яблуні зацвітуть, світу Божого було не видно.

- Для тебе зроблю все, що забажаєш, і сад нашого кохання виплекаю, - обняв дружину. Вже наступного дня привіз із розсадника кілька яблуньок. Через тиждень вже копав лунки під інші дерева. А через два роки у садибі росли найкращі сорти дерев.

Стікали роки за роками. Цвіли Миронові яблуні, а Василина купала в них свою молодість. Та одного року забажалося господареві заробити добру копійку, бо ж доня підростає, в інститут пора, дивись, і заміжжя не за горами. Тож подався Мирон у Чехію на довгі два роки. Працював як віл. Від туги за родиною рятували лише телефонні дзвінки.

- Ти, братику, приїжджай скоріше, - кумове попередження пролунало для Мирона ніби грім з ясного неба.

- А що трапилося? – допитувався він.

- Тут двома словами не розповіси, - і в слухавці запікало. Серце йокнуло. Спробував додзвонитися до дружини – поза зоною. І поки чекав на розрахунок, не переставав набирати Василинин номер, та марне.

А коли повернувся додому, застав порожнє подвір’я: ні жони, ні доньки, ні їхніх речей. Тільки сад, що заповнив обійстя рожево-білою піною. Сусіди розповіли, що стояли у їхньому селі приїжджі будівельники, міст через річку споруджували. Затьмарив розум Василині один з них, а потім забрав із собою невідомо куди.

Зчорнілий на лиці тільки через тиждень вийшов Мирон з хати. Село аж завмерло, як побачило вродливого та ставного чоловіка, який безпорадно блукав по власному саду від яблуні до яблуні. А ті цвіли, як ніколи раніше, ще більше ятрили, дратували душу. Потім взяв, було, сокиру, замахнувся на наймолодше деревце і… опустив лезо не в силі завдати дереву болю. І так довгі десять років – дивився на сад і чекав, подумки проклинаючи і його, і долю в надії що, зрештою, всохнуть обоє. Але сад не здавався. І Всевишній у нього життя не віднімав, тільки сивини додавав. Нарешті не здригнулася рука – і перше дерево впало. За ним друге, третє…

- Щось мені, доню, зле, - тихо озвалася Василина до дочки, відкладаючи вбік недошитий рушник. – Так у грудях пече.

- Може, “швидку” викликати? – насторожилася Олександра.

- Мо’ пройде, як полежу, а ти попорай у хаті.

Прилягла і заснула. А коли прокинулася:

- То я спала серед білого дня? От лихо. Але який гарний сон я бачила: ніби ходжу по нашому саду, а яблуні сиплють мені цвіт у руки, сиплють…

- Мамо, осінь надворі. Та й пора нам вже повертатися до батька. Відчуває моя душа, він давно простив. Годі по чужих кутках тинятися.

- Ні, донечко, не простив. Таке не прощається…

… Коли від останньої яблуні зостався лише скорботний слід, Мирон безпомічно опустився на землю: “Прощаю”, - прошепотів. – “Господи, і Ти мене прости, бо слабкий духом. Втамуй мій біль, загаси полум’я в серці, що зветься коханням…”.

Його слова підхопив осінній шпаркий вітер і поніс далеко-далеко, де, тримаючи доччину руку, відходила в темінь ночі Василинина душа. Спраглими губами прошепотіла останнє: “Я ж казала, що без саду не жити мені”...