Пряничний будиночок

Марія стала на порозі, вдихнула рідний, аж сльози запросилися, запах. Навпомацки могла знайти бабусину скриню, знала, де стара німецька машинка “Singer”(з якогось дива закортіло сісти та й построчити так, щоб од душі).

Раптом дитинство завизирало з кожного кутка і сльози, що так вперто тамувала, покотилися рясно, закапали на шалик.

Якось так дивно було у 54 роки залишитись самою. Мати дім, родину, двійнят, за якими не можна було встигнути нічогісінько, але якось воно все встигалося.

І аж раптом все минуло, мов сон. Йшли свята, діти були далеко. Та найдалі од усіх був Марко. Хоча жив у місті через два квартали від її будинку. Від того дня, як вона безапеляційно виставила його речі, він ніколи її не турбував.

Часто снився. Але вона була горда. Навіть у снах примудрялася тисячний раз зачинити двері перед його розгубленим лицем. Діти намагалися часом дзвонити і питати, чи не передумала, бува, зійтися з татом.

Вона відмовчувалася. Кілька разів намагалася влаштувати особисте життя — а воно вперто не влаштовувалося. Всі були якісь мілкі, дрібні й нецікаві. Вони не були її Марком.

Чорнооким і довгобровим. Який міг кумедно закочувати очі і обожнював порпатись отут, в бабусиній хаті. Вони ж разом і доглянули їхню Мотрунку до старості. Проводжали в останню дорогу, а потім, обійнявшись, плакали в осиротілій хаті.

...Ступила ще пару кроків по долівці. Здивувалася, що в хаті, де мав би стояти холод — вона ж була тут востаннє на початку жовтня, а зараз уже грудень, - тепло.

“Мабуть, із двору так здається”, - зажурилася чогось. Увімкнула світло, почала гримати посудом, ставити чайник, шукати чай.

Перед очима поставала, як завжди, коли зоставалась сама, сцена їхнього із Марком прощання. Вона кидала йому у вічі образливі слова, він мовчки дивився на неї і не виправдовувався.

- Я бачила, як ти її підвозив, я бачила, як вона тебе поцілувала! - лементувала тоді вона.

- Вона... із вдячності... я врятував.... її, - спершу намагався було боронитись.

Але вона була непохитна. “Як дурепа”, - додала мовчки.

Люди часом доносили до її вух, що жив він самотою. Що та, яка його вдячно цілувала, була дружиною якогось місцевого багатія, а він врятував, власне, його від смерті.

Та що то все було, супроти ураженого вщент самолюбства?

Щось шелеснуло за спиною. Стала, як укопана, з чашкою в руці. Поволі озирнулась. На неї дивилась прегарна руда кицечка. Чогось Марія й не сумнівалась, що це — неодмінно вона.

І раптом... раптом відбулось щось надзвичайне: рипнули двері — на порозі з’явився розчервонілий з морозу Марко. За ним — веселою ватагою діти та внуки.

Хтось розв’язував торби, чоловік (колишній... гм) цьомкнув у щоку і привітав із Днем народження.

Онуки вже шарпали кицечку. Діти напинали на плечі шалика....

Вона вдихала знайомі й рідні запахи. Паморочилося в голові.

Ожив... Її пряничний будиночок ожив....

Значить, все буде добре.