Рідна кров

Й увага односельчан нині прикута саме до Маркового двору, бо під воротами дідової оселі стоїть довжелезний білий автомобіль – такого, напевне, і в кіно не кожен бачив. Люди сходяться, роздивляються машину, солодко прицьмакують,  заглядаючи всередину шкіряного салону.

– Син до Марка приїхав… Молодший, – перешіптуються між собою. – Той, що в Луцьку. Не забув, дарма, що дід не оженився на його матері.

– На таких автомобілях тільки багатії їздять…

– А він і не бідний,  свою фірму має.

А Марко тим часом гостей приймає, тільки того вже ніхто не бачить, бо, як кажуть, за зачиненими дверима. Слава Богу, пенсія в діда немала як для села, у холодильнику миші ніколи не вішалися, та й сусіди, як треба, завжди догодити готові, тільки поклич. 

Прожив чоловік вік, хоч кіно знімай. У молодості був закоханий у місцеву красуню Ганну, але мати стала поперек шлюбові, мовляв, голоти в хаті не потерпить. Покрутився, потужив, помарив сімейним щастям Марко, походив біля Ганниної садиби, щовечора виглядаючи дівчину, але непоступливість його матері заставила красуню подати рушники іншому. Після її весілля кинувся хлопець у крайнощі: то одну дівчину проводжає з гульок, то іншу тискає під копицею із сіном – і пішло-поїхало. Аж тут закрутив роман з Теклею, що приїжджала з міста до сестри в село. Маркові друзі подумали, що з цією кралею, на яку багато хто задивлявся, вже немолодий парубок обов’язково побереться. Але не так сталося, як гадалося.

– Не пара вона тобі! – мати стояла на своєму.

– Та вона ж вагітна, – спробував пом’якшити материнське серце Марко.

– Ти впевнений, що дитя твоє? Раз могла з тобою, то й з іншими – теж, – мати була, як прокурор, суворою та невблаганною.

Більше Теклі в селі ніхто не бачив. Рік за рік – почав старіти.

Якось одного дня подався Марко в Ковель. Походив по крамницях, по гамірному базарі. І вже збирався додому, як хтось його окликнув. Оглянувся – і побачив Настю. Жінка була його землячкою, але вже давно мешкала в місті. Розговорилися про те, про се.

– А хочеш побачити, як і де я живу? –  стрельнула очима.

– Можна, якщо недалеко від автовокзалу, бо у мене квиток вже в кишені.

Великий, просторий дім неподалік центру вразив Марка чистотою і квітами. Була в нім повна чаша.

– От тільки синочка б мені, щоб йому все це в спадок лишилося, – без передмови перейшла до головного Настя. – І якби ще на тебе був схожим.

– То за чим діло стало? – осмілів і Марко.

Звісно ж, того дня він вже додому не поїхав. А рівно через дев’ять місяців Настя й справді народила сина.

– Не пущу! – Маркова мати стала на порозі, загородивши собою вхідні двері.

– Та як ви не розумієте, я вже п’ятий десяток розміняв, а все “бобилем” живу. Там син мій! Та що ж це за життя? І Ганна не така була, і Текля, і Настя. Хто ж вам, мамо, вгодить?

– Я на тебе всеньке життя поклала, а тепер мушу на самоті Богу душу віддати!? – вичитала старенька, ніби й справді вмирати збиралась.

І Марко не поїхав нікуди ні того дня, ні наступного...

Степаненчиха прожила ще кілька літ. Марко ж старшого сина, Миколу, не визнав за свого, хоч той, як дві краплі води, був схожим на батька. А меншого, Андрія, прийняв, але довго вираховував, коли вперше кохався з Настею, чи не обдурила його. Текля та Настя недовго ряст топтали, пішли на небо одна за одною. Щоправда, перша встигла вивчити сина на лікаря. Згодом він вигідно одружився. Кажуть, має тепер у Львові приватну клініку. Молодший, Андрій, отримав від батька у спадок золоті руки. Здається,  тільки-но щось задумав, а вже робота кипить. Такі автомобілі ремонтує, що з усіх усюд до нього водії приїжджають за допомогою, навіть власні проектує, ексклюзивні. Микола, як і Марко його, не визнає тата. Андрій, хоч і комизиться, та іноді приїздить у село, принаймні на батькові дні народження. Однак коли тато запропонував переписати на нього господарство, навідріз відмовився: гордий! А хіба в нього чогось бракує?..

Після смерті матері перебралася до Марка сусідка Ніна, літ на двадцять молодша. Від нудьги та самотності прийняв її чоловік, щоб було кому борщу зварити і тарілки помити. Навіть батьками збиралися, було, стати, але народила жінка мертву дитинку. Після того Господь більш їх не випробовував. І коли вже, здається, змирилися із втратою, за дитиною на той світ пішла й Ніна. Відтоді Марко  майже перестав виходити з двору. Пошле сусідку в магазин по продукти і цілісінький день порається то біля хати, то в саду.

А сьогодні він іменинник. Як від’їжджатимуть гості, обов’язково проведе їх за ворота, нехай усі бачать, який у нього син. І тільки ніхто не довідається, як глибоко в душі він сподівається хоч краєм ока, хоч однісінький разочок поглянути на свою рідну кров – на старшого сина, Миколу.