Не перескочиш, не перепливеш...

- Не перескочиш, не перепливеш! – дзвінкий Даринчин голос робив річку ще глибшою. Олесь шукав, у якому місці вона вужча, та очі втрапляли то на один, то на інший вир.

- І якого дідька було місток руйнувати! – зірвалося з хлопчачих вуст.

- А щоб такі, як ти, в сусіднє село до дівок не бігали! – щебетала Даринка, пестячи долонею високу траву.

- Не втікай, давай поговоримо, - благав Олесь. – Я ж завтра повертаюсь у місто.

У відповідь дівчина лише розсміялася та зникла за розлогими вербами.

Від того ранку вони років зо п’ять не бачилися. Олесь відслужив у армії, закінчив військове училище. Скільки разів приїздив у відпустку в село до бабусі, та не заставав Даринку. І номер мобільного вона йому не залишила, а просити в родичів було якось не по-чоловічому. Не раз намагався заховати ті далекі хлопчачі спогади в скриню минулого, втім, не вдавалося. І коли дівчина закінчувала медінститут, він вже служив у гарячих точках.

... Тієї ночі двох важко поранених офіцерів доправили у військовий госпіталь на кордоні. Непритомного Олеся готували до операції. Хвилини тягнулися, як безконечні зимові ночі. Згорьовані батьки очікували в коридорі і чули, як лікарі про щось сперечаються. До них долинув окраєць розмови:

- Юрію Івановичу, Петровський не може оперувати, в нього гіпертонічний криз.

- Тоді викликайте Грищенка, - сивий професор підвищив голос.

- Він у відпустці. Його ж і мав замінити Петровський.

- То, може, мені санітарку взяти за асистента? – мовив сердито Юрій Іванович.

- Санітарку, не санітарку, а Самійленко не завадило б, - озвався другий хірург, який досі мовчав.

- У Дарини Олександрівни ні досвіду, ні практики, може хіба що спостерігати за ходом операції.

- Ми всі колись починали... – спокійно сказав хтось із присутніх. – А вона непогані надії подає.

... Операція тривала чотири години. Коли хворого перевели в реанімацію, Юрій Іванович, змиваючи з рук тальк від хірургічних пальчаток, ніби між іншим зауважив:

- А непогано у вас виходить, колего, - і повернувся до Дарини.

Від несподіванки молода лікарка зашарілася:

- Піду подивлюся, як наш хворий.

Від професорської похвали де й поділися її втома та напруга. І лише коли побачила прізвище пацієнта, то в скронях запекло: Олесик, її коханий Олесик, якого так довго шукала і зустріч з яким уявляла зовсім по-іншому.

Кожен наступний день видавався Дарині неймовірно тривожним. Вона навідувалася в реанімацію, спостерігала за життєвими показниками хворого, розповідала йому, що довкола весна і їх улюблена річка така гарна в цю пору. В одну з таких ночей дівчина лиш на якусь мить стулила повіки, як крізь дивний сон, у якому Олесь переходив річку, почула таке знайоме до болю:

- Не перескочиш, не перепливеш?

Від несподіванки схопилася, вдихнула глибше. На неї дивилися сині-сині Олесеві очі...