Вареники з чорницями

І не в тім, може,  річ. А в якійсь незворушній скороминущості, скам`янілій рішучості,  з якою вічність забирає тих, на кого націлилась. Їй годі протистояти.   Супроти неї чуєшся ніким.

Отаким нікчемним, нікому не потрібним на цілий світ він зараз і чувся. До вчора, правда, мав товариша, друга, з яким пройшли свого часу вогонь  і воду. А тепер і його немає. Порожнеча довкола зростала з гігантською швидкістю. І в порожнечу ту падав дощ…

Загальмував різко – не тому, що розгледів, а радше відчув: хтось стояв обабіч, мов великий лісовий лантух. Зазвичай не спинявся ані в дощ, ані в сніг. Іноді на денці душі ворушилося спогадом сумління: колись-бо дав собі обіцянку підвозити таких, яким був тоді сам – безталанних селюків. Але коли ж то було? В минулому житті, коли в нього не було ось цього “бумера” зі шкіряним салоном. А скільки б він зараз віддав “бумерів”, щоб вернути до життя Сашка?

– … і там на повороті спинитесь…. – долетіло йому раптом до вух. 

Повернув  голову. Лісовий лантух уже сидів на пасажирському, з нього  стікали долі рясні дощовинки. Недолуга клейончаста накидка з капюшоном закривала півобличчя. Коробка, які роблять лише на Поліссі, повна чорниць, стояла долі. Руки були чорні. Чорні-чорнізні. Від ягід. Як колись у його матері, як давно, в минулому житті, в нього самого. Раптом йойкнуло серце.  Він добре знав той серцевий зойк. Не віщувало це нічого доброго.  Безцеремонно відтулив лісового лантуха однією рукою, нагнувся до бардачка і щосили рвонув делікатні дверцята на себе:  саме на такий випадок там мали бути ліки. Звісно ж, їх там не було. Як завжди, коли щось дуже, дуже потрібно.  Зате від лісового лантуха пахло свіжістю несподіваного літнього дощу. Кропивою і лісовою зеленню. Чорничником й малинами. Дитинством і надіями.. 

Він увібрав ніздрями той цілющий набір. Ідея визріла миттєво. Та чи й був у нього вибір?

- Куди, кажете, підвезти? 

…У  її хаті  пахло домотканими доріжками й давниною, яку лишили по собі померлі рідні. Вона нагодувала бабусю, яка теж готувалась відійти у вічність тим рідкісним для сьогодення способом, як природна смерть. Вона лишала світ не через хворобу, але від старості.  Зношеності. Ветхості. CіЯла зі свого пишного, чистого ліжка з вишитими подушками стареньким лицем, мов у печеного яблучка. Іноді співала вголос псалми тріснутим голосом. Але то нікого не бентежило й не лякало.  Для нього то було щось найбільш зрозумілим за останні дві доби. Бабуся впевнено крокувала до Бога. Він позаздрив цій певності. Чи то пак вірі.

Лісовий лантух давно скинула  страхітливого дощовика, зібрала у вузол важкі коси і назвалась  Наталкою. Закрутила чисту хустину довкола голови. Заходилась місити тісто на вареники.   Він відлежувався на сусідньому із бабусею ліжку і уявляв, що б сказали його партнери, якби раптом побачили ось тут, в поліській хаті,  по сусідству з майже столітньою бабусею. Усміхнувся тим думкам, повернувся набік й не зогледівся, як заснув.

Вона торкнула його за плече, ласкаво зазирнула у вічі. “Ходіть… плата за проїзд готова”, – кинула снопики смішинок. І йому здалося, що вони розсипались  по  хаті веселими горошинками. Як драже з його дитинства. 

Вона не встигла його попередити – перший вареник, хоч і був маленький, підступно цвиркнув якраз на його брендову футболку. Благо, що та була чорного кольору. Хвилину вони дивились одне на одного, на чорні від чорниць роти і… розреготались так голосно, аж бабуся забула співати свої псалми. Вона кинулась до нього, вправно зняла через голову футболку. Відвела очі від його оголеного торсу, швидко заходилась запирати пляму. 

Наступного ранку сказав, що приїде ще.  “На вареники з чорницями” – підморгнув. Вона усміхнулась так, як усміхаються жінки на репліки дітей більше ніколи-ніколи не робити збитків. 

Але вголос сказала слухняно: “Добре, приїзди”.

Пошкрібся в двері вже за тиждень.  Бабуся виводила псалми. На його запитання, де Наталка, проясніла свідомою відповіддю: “Так малини ж почались. Пішла в ліс”.

Упевнено завів авто. Поїхав шукати…