Анн і Серж Голон – батьки «анжеліки»

Відважності та безстрашності у юної Симони, як і у її майбутньої героїні, було більше ніж личить звичайній дівчині. Під час другої світової війни вона вирішила вирватися із окупованої ворогом території й податися на південь, до іспанського кордону. На той час Іспанія здавалася юнці ковтком чистого повітря. Влітку 1941 року Симона вирушила на велосипеді в дорогу — через колишню провінцію Пуату (батьківщину Анжеліки), у якій іще панував дух старовини та консерватизму.

На кордоні окупованої території дівчину заарештували німці — їй загрожував розстріл чи концтабір. Проте Симона не злякалася — показавши свої малюнки, сміливо заявила німецькому офіцерові, що вона мандрівна художниця. Мета ж її подорожі — побачити красу батьківщини. Ошелешений зухвалою поведінкою, офіцер не лише звільнив дівчину, але й надав їй перепустку, резюмувавши: «Оце француженка так француженка!» Зрештою, юна нахаба таки дісталася до Іспанії.

Після закінчення війни дівчина організувала власний журнал «Франція 47», постійно писала оповідання, статті, сценарії. Визнанням її таланту стала премія Guy de la Rigaudie за книгу «Патруль безневинного святого». На отримані гроші невгамовна Симона вирішила поїхати до Конго як незалежний журналіст.

Саме це рішення стало визначальним у її житті, адже там Симона зустріла свою долю.

Чоловіка, якому призначено було зіграти величезну роль у житті Симони Шанжо, звали Всеволод Голубінов. Батько хлопця був російським консулом, тому Всеволод від народження жив у багатстві при дворі перського шаха. Можливо, саме згадуючи ці розкоші, він описував потім у «Анжеліці» багатство Тулузького маєтку графа Жофрея де Пейрака.

Проте життя ні до автора, ні до персонажа не було прихильним. У 1917 році батьки відіслали чотирнадцятилітнього юнака на навчання до гімназії у Севастополі, однак невдовзі підліток опинився сам на сам із охопленою громадянською війною країною. Всеволодові довелося виявити чималу твердість характеру, щоб вибратися із цього хаосу й повернутися до Марселя, де на той час перебувала його родина.

У двадцять років Всеволод Голубінов, отримавши освіту хіміка-геолога, став наймолодшим доктором наук Франції. Але зупинятися не став і невдовзі мав іще сім магістерських ступенів: із математики, мінералогії, фізики, електрики, хімічного машинобудування, геології, радіоактивності. А якщо керуватися англійською приказкою: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина», — то Голубінов був людиною п’ятнадцятикратно. Ці риси — всесторонню зацікавленість наукою і знання багатьох мов — отримав «у спадок» від автора Жофрей де Пейрак.

Всеволод багато подорожував, адже він займався ризикованою, романтичною і в той же час важливою роботою — працював геологом-розвідником. Вчений добре знав Африку й Азію. Золоте родовище, яке він розвідав у роки Другої світової війни (до речі, Жофрей де Пейрак теж, пригадується, добував золото в Африці), дозволило «Вільній Франції» заплатити борги своїм функціонерам та озброїти армію.

Якось — учений саме працював у Африці — його гостинності попросила молода француженка. Це була смілива, завзята, незалежна журналістка Симона Шанжо — майбутня пані Голон.

Зустріч у Африці вилилася у глибоке взаємне почуття, і незабаром Симона Шанжо та Всеволод Голубінов побралися. Життя в Конго, однак, ставало все складнішим. Справи йшли кепсько, і молода родина змушена була повернутися до Франції. Єдиний прибуток маленькій родині приносила творча праця Симони. Доки Всеволод боровся з тими, хто заволодів правами на розробку результатів його геологічних досліджень, Симона написала дві книги про Африку. Тверезо оцінивши свої перспективи, Всеволод змінив фах і почав працювати разом із дружиною. Схема їхньої співпраці була дуже проста: чоловік розповідав дружині про країни, які він мав щастя відвідати, подружжя разом писало статті, а потім Всеволод займався продажем готових текстів. Проте грошей так само катастрофічно не вистачало, адже родина Голубінових розросталася — подружжя мало чотирьох дітей. Тоді Симона взялася до історичного роману. До справи Голубінови підійшли винятково сумлінно: три роки вони працювали у Версальській бібліотеці, займаючись збором інформації, пошуком невідомих документів, вивченням історичних матеріалів. А найголовніше — прототипи для головних персонажів були під рукою: як для енергійної красуні Анжеліки, так і для шляхетного вченого Жофрея. У 1953 році рукопис першого тому із підписом «Анн і Серж Голон» було надіслано чотирьом видавництвам — у Франції, Німеччині, Англії та Італії. Так розпочалася історія «Анжеліки».

Вигадуючи карколомні пригоди Анжеліки та її чоловіка, Анн та Серж Голон і подумати не могли, що у їхньому власному житті існуватиме не менш складний і напружений сюжет. Це подружжя зрозуміло згодом, після приголомшливого успіху шести томів «Анжеліки» (публікація роману 25 мовами, продаж понад 30 мільйонів примірників у всьому світі). Успішним авторам успішного роману довелося зіткнутися із низкою шахрайств та обманів.

Від авторського гонорару літературне агентство залишало собі левину частку, тому Голони ніколи не були такими багатими, якими мали б бути, судячи з обсягу продажів. На додачу, їхнє літагентство зажадало присвоїти все, що пов’язане із брендом «Анжеліка» — включно з авторськими правами на роман. Аби здійснити бажане, воно почало розповсюджувати чутки, нібито книга про Анжеліку — продукт на замовлення. Автори ж — «письменники другої руки» або «літературні негри», які не мають права претендувати на авторство й звання справжніх письменників.

Звичайно, подружжя не знало про наміри видавництва. Вони щиро не могли зрозуміти, чому статті про них були такими дурними, брехливими і переважно глузливими. Причина проста: за двадцять років слова авторів Анжеліки були автентично відтворені не більше ніж у сімох статтях. Решта ж публікацій були просто нісенітницями, породженими пропагандою агентства.

Нічого Анн і Серж не могли вдіяти й тоді, коли літагент почав створювати «Анжеліку»-клона. З цією метою видавництво навіть найняло Жульєту Бенцоні — результатом «творчості» якої стала серія романів «Катрін», де сюжетна лінія і навіть цілі сторінки були «позичені» у «Анжеліки».

По смерті Сержа Голона у 1972 році агенти вигадали нові плітки: нібито без чоловіка Анн нічого нового не напише. Усі попередні договори про видання книг перебрала на себе інша компанія — літагентство «Ашетт». Вони різко зменшили виплату гонорарів, мовляв «Анжеліку» більше ніхто не хоче читати. Ця французька компанія обмежила доступ книг до легальних ринків франко- і англомовних країн. Проте за спиною письменниці продала права російським видавцям так, ніби автори померли ще в XIX столітті…

Завдяки доньці та кільком впливовим друзям Анн все-таки довідалася правду. Письменниця протягом десяти років шукала докази та відстоювала в суді права на власне дітище. І лише у 2004 році перемогла.

Анн Голон померла у п’ятницю, 14 липня 2017 року, у французькому Версалі на 96-му році життя.