Гріх у каструлі

Оксана росла у звичайній сільській сім’ї, яких більшість: мати працювала, як віл, з ранку до вечора, а батько, напившись горілки, наче наївшись грязюки, кожного вечора прилазив додому сам або ж його приносили п’яним, а трохи проспавшись, уночі не раз гонив “неслухняну” родину по вулиці. Мати завжди ходила в синцях. У Оксани були менші брат і сестра. Тетяна не один раз казала дочці:

- Закінчиш школу, в селі не залишишся. За сільського заміж не пущу - вийдеш за міського: вистачить, що я усе життя з п’яницею мучуся.

Оксана часто хворіла. Ще з дитинства мати поповозила її по лікарях: у дівчини були хворі нирки. Та й школу вона іноді пропускала: то в лікарні була, то в санаторії.

Дівчина мала дуже гарний голос. Не раз Тетяна, коли їй було моторошно і важко на душі, що “хоч із мосту у воду”, просила доньку заспівати. І Оксана старанно виводила, наче чарувала, мамину улюблену: “Ніч яка місячна, зоряна, ясная...”. А то рвала душу піснею “Летіла зозуля”.

Циганка, хоч і вважала, що навчання - то пусте: “Аби вміла гроші порахувати”, віддала дочку у сусіднє село до музичної школи. Після закінчення школи Оксана вступила до міського музичного училища. Хоча через хворобу їй було важко навчатися, та дуже вже подобалося. В училищі співала у хорі.

Одного разу їхній хоровий колектив запросили до військових на свято. Після урочистої частини була дискотека. Там Оксана познайомилася з Віктором. Вони одразу сподобалися одне одному. Та й зовні були схожими, як брат із сестрою. Почали зустрічатися. Віктор запропонував після закінчення служби в армії одружитися, навіть у відпустку поїхав до батьків, щоб розповісти про свої наміри і... не повернувся. Оксана чекала хлопця, хвилювалася, бо мала для нього новину: у них буде дитина.

Чекала, чекала, і вже всі “жданчики” поїла. А вагітність приховувала. Ось уже й осінь настала. Вся сім’я копала картоплю, допомагала й Оксана. Але коли підняла кошик із картоплею - її раптом обпік різкий біль. Мати викликала “швидку допомогу”, і дівчину забрали в лікарню нібито із загостренням хвороби нирок. Її, як постійну пацієнтку, відразу поклали у відділення і накололи знеболювальним. Оксана була в палаті сама. Раптом їй дуже захотілося в туалет. Вона піднялася і пішла, ледь вистачило сили дійти. У туалеті Оксана впала на підлогу і народила дитинку. Не пам’ятає, скільки часу лежала, як встала, поволі чимось перерізала пуповину. І, мабуть, боги були чимось у цей час зайняті, чи Доля тієї дитинки спала, чи Ангел-Охоронець задрімав. Жінка вирішила “сховати” свою “помилку”.

У кутку стояла каструля з водою, яку набирали завбачливі санітарки про всяк випадок. Оксана кинула дитину в каструлю... До тями вона прийшла від пронизливого крику санітарки, яка побачила цю картину.

Як сказали лікарі, це була здорова, доношена дівчинка і якби... Ох, це якби. Що забирає у нас розум, думку у такі переломні моменти життя. Які можна знайти виправдання перед своєю совістю і сумлінням, як із таким жити і як себе покарати?

Люди поговорили і забули, присуд людський: діяла у стані афекту, а суд Божий - попереду.

Через півроку після трагедії Оксану розшукав Віктор. Він розповів, що у відпустку тоді так і не поїхав: його терміново відправили до Афганістану - виконувати інтернаціональний обов’язок.

Віктор писав листи на адресу гуртожитку, а потім - на домашню адресу Оксани, але відповіді не отримав. Різні думки лізли в голову, та все ж, після звільнення з армії, вирішив розшукати дівчину - бо кохав її, не міг забути. Оксана розповіла йому все, разом відвідали могилку донечки, але жити разом не змогли. Між ними стояла вона.

- Вибач, я намагався, чесно, намагався зрозуміти, а зрозуміти - це простити. Не можу простити, але не маю права й осуджувати, - сказав Віктор.

Пролетіло багато років. Оксана вийшла заміж, має дорослого сина. Але час, уже близько двадцяти років, для неї розділився на “до” і “після”. І частенько зривається жінка вночі вся мокра від жаху: сниться їй та лікарня, туалет, каструля і щось у воді.

А Таня, Циганка, коли важко захворіла і думала, що помре, зізналася Оксані, що палила листи Віктора, бо їй не потрібен був зять із села, та ще й, може, інвалід, бо з Афганістану здоровими не повертаються - не такої долі вона бажала доньці.

- Прости мені, доню. Якби ж я знала...

Знову - якби... І чи простила?