Сліпий чоловік у сліпому суспільстві

…Без окулярів він не фотографується - вже давно живе за таким принципом. Каже, що соромиться свого погляду, де замість озер людської душі - порожнеча, яку спричинила хвороба. Але такій людині, як Валерій КОРЕНЬ, не тільки соромитись не варто, а навпаки - потрібно сміливо дивитися в очі суспільству, яке відгородилось від нього стіною байдужості…

Сарненський батько-матір

Вже сім років Валерій Корень - інвалід першої групи - живе майже в суцільній темряві. Приблизно стільки ж часу виховує сам трьох дітей (у свій час кохану дружину не вдалося вирвати з обіймів “зеленого змія” і її позбавили батьківських прав). Найважче було те, що жінка покинула сім’ю в той час, коли Валерій лежав у лікарні…

А може, це було й краще. Адже що тільки не доводилося терпіти Валерію через безмежне кохання до дружини, а від цього страждали й діти. І тепер чоловік прекрасно розуміє, чому його чада не засмучені, коли матір в котрий раз не приходить на чийсь день народження, - звикли. З тих часів куховарство, прання, домашній затишок - основні обов’язки сарненського батька-матері. Ще більше турбот з’явилося в нього після отримання чотирикімнатної квартири (цьому посприяла адміністрація колективу райспоживспілки, де працював Валерій). Але там і досі голі стіни. За шість років ледь завершили одну кімнату. І то власними зусиллями. Валерій Корень розповідає: “З нашим завзяттям ми тут справилися б за лічені дні, та нема до чого те завзяття прикласти - на мою єдину пенсію по інвалідності євроремонту не зробиш…”

Останнім часом Валерій Корень дуже переживає за дочку Олену. Найменшенька поступово втрачає зір. Чоловік ще з дитинства мав вади зору і на власному досвіді знає, що таке пережити юність наполовину сліпим. Зараз дочка навчається в Чудельській школі-інтернаті. Батько каже, що якби були хоча б якісь засоби для існування, то забрав би її до себе. А поки що живе (якщо це можна назвати життям) із сином Славком, майбутнім вчителем фізичної культури. Просто нині ситуація складається так, що ті копійки, якими наша держава “підтримує” соціально незахищених громадян, якраз “гробовими” й можна назвати. І хоча Віктор, найстарший син, уже працює в Києві, у Валерія вистачає проблем. Матеріальна сторона життя наразі гостро стоїть перед чоловіком.

Проблема

усієї країни

Валерій Корень сильний і тілом, і духом. Замінивши своїм дітям матір, він кардинально перевернув суспільне уявлення про роль чоловіка. І таких мужніх татусів, як виявилось, у нашій державі вже більше п’ятисот. І всі вони борються проти несправедливості щодо їхнього статусу: таких одиноких татусів ігнорують і законодавство, і органи влади…

Той же Валерій Корень живе зараз на 530 гривень у місяць. Така виплата нараховується йому по інвалідності. Тоді як через відсутність зору він не в змозі знайти собі інший додатковий заробіток. Син Славко не отримує в педколеджі стипендії. Не мають вони й соціальної державної допомоги як малозабезпечена сім’я. Валерій розповідає, що її припинили виплачувати вже близько двох років тому, мотивуючи тим, що він не має на неї права, бо дочка в інтернаті знаходиться на повному державному фінансуванні. Хоча чоловік демонструє довідку з тієї ж школи, де зазначено: “школа знаходиться на неповному державному утриманні”. І ніхто Валерію не пояснює - де ж правда?

Коментує заступник начальника відділу пільг та соціальних виплат Головного управління праці та соцзахисту населення Рівненської облдержадміністрації Ніна Видрак: “Справа у тому, що про статус спеціалізованих шкіл, у тому числі Чудельської школи-інтернату, є відповідний роз’яснювальний лист Міністерства праці від 5.07.2004 року №03-3/658-016-2, в якому сказано, що усі діти, які перебувають у закладах такого типу, вважаються на повному державному утриманні, крім випадків, коли батьки чи особи, що їх замінюють, оплачують перебування дитини в закладі. Лист базується на статті 37 Закону України “Про освіту”. З цієї ж причини Валерію відмовляють і в оформленні соціальної допомоги. На жаль, так наше законодавство регулює це питання. Тому я раджу пану Кореню звернутися до виконавчої служби з проханням подати до управління праці підтвердження ухиляння дружини від сплати аліментів. Адже, як стало відомо, суд вже задовольнив позов Валерія Кореня про стягнення аліментів з колишньої дружини, яка зараз ніде не працює. Навіть якщо жінка позбавлена батьківських прав, вона зобов’язана брати участь у вихованні та утриманні дітей. Сімейний Кодекс (ст. 166 п.2) передбачає, що у разі ухиляння особи від сплати аліментів, або якщо вона не має можливості їх виплачувати, на вимогу позивача, за умови збору відповідних документів, на дитину може бути призначена тимчасова державна допомога”. Ось так - держава в нас може допомогти лише тимчасово. Не дивно, що Валерій тепер все рідше забирає доньку на вихідні додому: соромиться постійного безгрошів’я в хаті. “А донька вже, - незле іронізує татусь, - на виданні, як-то кажуть. Та й сина у коледж хочеться випроводжати з гордо розправленими плечима…”

Такі проблеми знайомі кожному одинокому татусю в нашій країні, і не тільки інвалідам. Про це розповів у своєму інтерв’ю газеті “День” голова нещодавно створеного на теренах Східної України організації “Міжнародний Союз мужніх татусів” Євген Коновалов (до речі, теж батько-одинак). Аналізуючи державну політику в сфері батьківства, він підсумовує: “Ми змушені відстоювати права чоловіків, аби вони не піддавалися дискримінації за статевою ознакою. Адже батькові-одинакові (за винятком вдівців) таких пільг, як матері-одиначці, державою не передбачено. Тому рада нашої організації пропонує урядовцям змінити діюче законодавство з урахуванням того, що в Україні налічується чимало родин, де дітей виховують розлучені чоловіки”.

Розраду Валерій Корень знаходить у поезії:

З журбою щастя подружилось,

Заводить лиш пісень сумних.

Про радість начисто забуло.

Немає гадки і про сміх.

Бурчить, як теща непривітна,

Їй догоджати - то дарма.

Таке ж бо вперте є створіння,

Від нього ліків теж нема.

Не розв’яжу я цю дилему -

Вона для мене біль несе.

І хто ж придумав теорему,