Володимир ПРОКОПОВИЧ: “Я хочу серйозно зайнятися політикою”

- Володимире Михайловичу, Ви вже другий тиждень в Рівному. З якою метою завітали?

- Завітав, щоб зустрітися зі своїми родичами, близькими друзями, відвідати могилу батьків. І, звісно, поцікавитися, як тут відбувається життя-буття. Одна справа - бачити це по телебаченню, а інша - своїми очима. Живе спілкування... Побачити, що змінилося, як саме, в якому напрямі.

- І як? Які зміни побачили?

- Місто стало дуже гарним. Якщо взяти в цілому Україну, то вона теж кудись рухається , в якомусь напрямку. Але на сьогоднішній день мене турбує законність, особливо - влади. Так як я у ВИШі пропрацював чимало, і не був там останньою людиною, мене цікавить, що твориться в освіті, чому навчають. Адже нас повинна змінити молодь. Розумієте, 17 років не було ніякої ідеології виховання, виховного процесу ні в школах, ні у ВИШах. Тепер, спілкуючись зі своїми колегами, чую про такі жахи, що відбуваються у середній, вищій школах: безідейність, бездуховність, безпринципність!

- Ваше ставлення до розвитку спорту? У Рівному, зокрема.

- Ті фахівці, які були підготовлені за радянських часів, і дають результати. А ті, які готуються сьогодні - абсолютно “ніякі”, бо втрачений принцип підготовки професіоналів. За гроші можна отримати диплом, тільки не знання. Повинен бути чіткий план підготовки спеціалістів високого рівня і відсів тієї молоді, яка до цього не здатна.

- От, наприклад, в тих же Португалії, Іспанії, де ви працюєте стільки років, успішно практикується вкладання грошей у спортивні клуби, команди бізнесменами, політиками тощо. Як Ви до цього ставитеся? Чи є перспектива розвитку спорту як комерції в Україні?

- Ми можемо обернути це питання так. Візьмемо, до прикладу, закон “Про фізичну культуру і спорт” Іспанії та Португалії (хоча я більше схиляюся до іспанського закону, адже це більш розвинена європейська країна, одна з передових), і порівняємо з нашим, який, на мою думку, був продекларований певною групою київських політиків, які абсолютно ніякого відношення до спорту не мають. До його розроблення не було допущено дійсно широке коло фахівців, які могли б зробити аналіз світового досвіду. Я думаю, що Україна по підготовці фахівців багатьох галузей могла б бути передовою країною. Але сьогодні ні в одній країні закон про фізичну культуру не торкається політики. Яка б зміна не відбувалася, закон лишається і поширюється на той чи інший клуб.

Якщо взяти великі клуби, як “Реал” Мадрид, “Барселона”, то вони працюють як підприємства. Якщо взяти європейські дитячі клуби, то вони функціонують не в спортивному, а у виховному, оздоровчому напрямі. І вже як кінцевий результат, іде розмова про виховання спортсмена високого класу. Майже кожен дитячий клуб має свою інфраструктуру, яка безкоштовно діє на базі школи. Тобто спортзал надається у вечірній час. Це по-перше. По-друге, існує багато стимулів для бізнесменів-спонсорів, які не мають пільг податкових, але витрачають кошти на транспорт, інвентар. Вони не надають гроші на розсуд керівництва клубу, а витрачають їх на його розвиток. Клуб є народним, суспільним. Я працював в такому регіональному спортивному клубі, який знаходився в маленькому іспанському містечку (10 тисяч мешканців). Там їх 5-6: з футболу, гольфу, кінного спорту, волейболу - де я працював. І ці клуби на пільгових умовах мають кафе, заклади відпочинку, куди приходять і діти, і їх батьки. Якщо взяти масовість відвідування нашу, радянську, то вона була надумана, примусова. А їхня - дійсно показує об’єктивну картину.

- Чому ж вони запрошують фахівців з-за кордону?

- По-перше, наші фахівці колишнього загартування дуже сильно конкурують з їхніми. По-друге, вони навчають, виховують. Я зараз закінчив в Мадриді вищі тренерські курси з волейболу на ліцензію тренера супер-ліги і національної збірної. Ми здавали 10 курсових робіт, екзамени у два етапи. А тепер у нас що?.. Коли запитуєш нашого випускника щось елементарне з проблематики спорту - ніхто нічого не знає. Що найцікавіше: до іноземців там ставляться, як до своїх. От, наприклад, курси не пройшло четверо людей - один кубинець і три іспанці. Тобто, ніякого націоналізму у них немає! Головне - знання.

- У Вас зараз сім’я в Іспанії...

- Так, дружина та п’ятирічна донька Ліда, яка народилася вже в Іспанії.

- Дочка - єдина?

- Ні, в мене ще є троє дітей від першої дружини. Одна проживає в Лісабоні, друга - в Росії, а третя - в Рівному.

- Тобто, у Вас самі дівчата. А хотіли б ще й хлопця?

- Ні (сміється - авт.). Тепер я вже більше схильний до професійної діяльності. От, до прикладу, я подав заяву в квітні місяці у Федерацію футболу України як кандидат головного тренера жіночої збірної України.

- Відповідь отримали?

- Досі чекаю... Хоча за кордоном це просто виключено - там обов’язково на все отримуєш відповідь. От тому і не дуже хочеться повертатися. Мене запрошують і в Нігерію, і в Судан, в Індонезію тощо. Хоча умови та оплата там чудові, але я відмовляюся через кліматичні умови: в мене зараз з тиском проблеми.

- А як щодо захоплень, крім спорту?

- Я дуже багато подорожую автомобілем. Був у Венеції, Каннах. Мене цікавлять архітектура, культура, історія.

- Люди в Іспанії та Португалії суттєво відрізняються?

- Іспанія настільки конфедеративна країна, настільки різняться Галіція, Асторія, баски, Каталонія чи південні конфедерації. Їх об’єднує футбол, або король Іспанії.

- З ким було складніше вжитися?

- Скажу так. Вжитися з людьми, якщо ти маєш принципову точку зору, - всюди складно. Адже тебе запрошують в клуб не для послаблення, а для підсилення. Коли ти приходиш і ставиш багато проблемних питань, то спрацюватися і з португальцями, і з іспанцями було нелегко. Але, якщо португальці ще намагалися “влізти” в мою роботу, то іспанці повністю віддали все на мій розсуд, покладаючись на мої знання та досвід. Вони отримали вкінці 8 медалей, ми розірвали контракт і розійшлися. В цьому році вони вже отримали одну медаль.

- Але все ж іноземці називають Вас українцем чи росіянином?

- Ні, тільки українцем. Вони вже чудово знають нашу країну. Я сам завжди наполягаю на тому, що я українець, але зазначаю: “вихований за радянською методикою”.

- І, насамкінець: що треба для того, щоб Ви повернулися на батьківщину? Ви готові?

- Звісно. Все залежить від того, хто захоче співпрацювати. По-друге, від рівня, тому що я вже досяг певної планки і нижче опускатися не хочу. Є думка серйозно зайнятися політикою. Адже нині є стільки політиків, яких до керівництва державою і підпускати не треба. До того ж, не збираюся вступати в якусь партію.

Також планував відкрити Малу волейбольну академію, щоб підібрати молодь і готувати фахівців та спортсменів високого класу. Хотів про це поговорити з ректором РЕГІ, але мене не підпустили до нього. Бояться... Боїться фахівця той, хто думає тільки про гроші. Мною Луганськ цікавиться, а Рівне - не цікавиться. Чому? Тому що я колись критикував все і всіх, і сьогодні я не змінився абсолютно. Адже ми повинні робити справу для народу.

- Якщо повернетесь, за чим будете сумувати з того, європейського життя?

- Я думаю, за законом. Я вже звик жити за законом. За дисципліною. Мені не вистачатиме уваги. От якщо я, наприклад, іноземець, мене вислухають п’ять-десять раз, намагатимуться зрозуміти. Там немає хамства, бруду, брутальності. Та найбільше, мабуть, сумуватиму за спокоєм, якого у нас немає...