Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №200 від 11.08.2005p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Ракурс житейський

Не падай духом, Іване!

З цим молодим чоловіком я познайомився випадково, коли зайшов у кафе випити чашку кави. Ми опинилися за одним столиком і зробили замовлення майже одночасно. Офіціант виконав його напрочуд швидко, - через кілька хвилин я вже смакував кавою, а мій сусід по столику тримав у руках чарку з горілкою. Я помітив, як тремтіло його тіло. Помітно було, що він мене соромиться, але все ж підніс чарку до рота, половину при цьому розливши. Мені навіть бридко стало дивитися на це.

- Навіщо ж так п’єте? – запитав я. – Адже так і життя собі можна вкоротити...

Після чарки його “відпустило”. Він навіть повеселішав, тіло перестало тремтіти.

- А навіщо так жити? – почув я у відповідь. – Розчарувався я в цьому житті, майбутнього не бачу... Краще вже померти, ніж так жити. Знаю, що на таких як я дивитися огидно, від них тільки відвертаються. Проте чомусь ніхто не хоче зазирнути в їхню душу. А вона в них є! І ця душа хоче, як і ви, щасливого життя, але в нас його вкрали...

І почав Іван (так було звати мого співбесідника) розповідь-сповідь про свою нещасливу долю, яка типова в наш час для багатьох таких, як він:

- Я працював на заводі. Мав хорошу спеціальність, зарплатню. Була й кохана дівчина, з якою мріяв одружитися. Словом, усе було добре. І раптом, ніби сон, усе перевернулося, - завод збанкрутився, майже всі працівники потрапили під скорочення, і я, як багато інших, поповнив армію безробітних. Влаштуватися де-інде було неможливо, а грошей, що платили з біржі, на прожиття не вистачало. Я ламав голову над тим, де ж їх заробити, і невдовзі така нагода мені трапилася. Знайомі чоловіки взяли мене у свою бригаду, щоб їхати у Підмосков’я будувати дачі для “нових росіян”...

Заробіток за три місяці, що ми пробули там, виявився непоганим. Задоволені, виїжджали ми з Москви, адже в кишенях була чималенька сума “зелених”, про які я навіть мріяти не міг. Розраховував по приїзді відгуляти гарне весілля з нареченою, Олею, ще й на прожиття залишилося б.

Але радість була нетривалою, бо з грішми ми далеко не заїхали, - дорогою в потязі їх у нас відібрали рекетири, яких наслав на нас хазяїн, у якого ми працювали. Тож додому приїхали без копійки. Мати мене, дякувати Богові, зрозуміла, - добре, що хоч живий приїхав. Оля ж усе зрозуміла по-своєму. Вона не хотіла вірити в те, що в нас відібрали гроші, мовляв, ми їх там прогуляли, пропили, хоча на той час я майже не вживав спиртного. Після цього наше кохання, як кажуть, стало давати тріщину.

Втім, мені хотілося “реабілітуватися” перед Олею, бо я справді її кохав. Тож заспокоївши її, я знову вирушив на заробітки, цього разу в Ленінград. Знову радів, коли отримав зароблені важкою працею гроші, проте й цього разу додому я їх не привіз, - конфіскували рекетири-митники, коли ми перетинали кордон, пояснивши це тим, що вони були не задекларовані. Після цього Оля від мене взагалі відвернулася, і вийшла заміж за іншого...

Ось тоді моє життя змінилося; з горя почав заглядати в чарку. На заробітки вже не їздив, - розчарувався. Але жити якось треба було, тож згодом удалося влаштуватися до місцевих бізнесменів вантажником. То була дуже важка праця, - за зміну потрібно було переносити на своїх плечах десятки тонн зерна, цукру, іншого товару, а платили мізер, - по сім гривень у день. Я “переходив” від одного бізнесмена до іншого, але скрізь було однаково, - зі своїми працівниками вони не рахувалися. За найменшу провину, а іноді й без неї, виганяють з роботи, часом і не розрахувавшись. Поскаржитися було нікуди, адже працювали без трудової угоди. Бізнесменів навіть не цікавило твоє прізвище, ім’я, - аби працював. Гроші платили без документів, а коли захворієш – ти їм більше не потрібен, адже для такої роботи потрібні здорові люди...

Я побачив на очах Івана сльози.

- Працюючи на них, я втратив своє здоров’я, - продовжив чоловік. – І кому я тепер потрібен? Мені ж лише тридцять років, а жити вже не хочеться, бо не бачу перед собою ніяких перспектив. Часом десь зароблю якусь копійку, затуманю горілкою свій розум, і хоча б на якийсь час забуваю про все. Розумію, що це не вихід, але скажіть, де його знайти? Що мене чекає попереду, коли досягну пенсійного віку? Хто мені нарахує ту пенсію, коли в трудовій книжці немає ніякого запису, хоча працював не покладаючи рук?..

Слухав я Івана і шкода мені його було, бо дійсно, - такі реалії нашого сьогодення. І що я мав йому порадити? Звичайно, налаштовував на оптимістичні думки, мовляв, треба сподіватися на краще. А сам думав: чому так сталося, що наші молоді люди, сповнені енергії і сил, не потрібні державі? Чому, замість того, щоб бути на робочих місцях, вони днями простоюють біля приміщень Центрів зайнятості? Чому їздять по світах, шукаючи кращої долі, добровільно йдуть на війну в чужі країни заради заробітку? Чому, врешті-решт, шукають порятунку в горілці?.. Новий Уряд обіцяє повернутися обличчям до таких людей і навести лад, дати роботу. Що ж, будемо надіятися. Тож не падай духом, Іване!..

11.08.2005Володимир ПІНЧУК, м.Сарни



Рівне-Ракурс №10 від 11.08.2005p. 
На головну сторінку