Коли ми від'їжджали з Рівного близько шостої години ранку, навіть не підозрювали, що через кілька десятків кілометрів потрапимо в справжню зиму. Природа щедро сипала снігом, і прадавні поліські ліси, через які пролягала наша дорога на Зарічне, немовби постали із чарівної казки. Окутані сніговим покровом, вони вражали своєю первозданною дивовижною красою і нагадували про те, що тільки природа бездоганно досконала, а людському суспільству треба постійно прагнути до цього.
Дорога до Зарічного була далекою і слизькою. Але все це було ніщо в порівнянні з тими майже сорока кілометрами по бруківці, які ми долали від Зарічного до села Борового. Та це нас не лякало. Бо саме туди ми везли не тільки книги, а й тепло сердець усіх, хто відгукнувся на біду, яка спіткала жителів Борового, де вщент разом з клубом згоріла публічна бібліотека. Ці книги від щирого серця соціал-демократи Рівненщини передавали з усіх районів області. І не тільки соціал-демократи. На звернення секретаря Рівненської обласної організації СДПУ(О) Володимира Лінніка, яке було надруковане в обласній пресі, допомогти жителям села Борового відгукнулися не тільки члени партії, а й жителі районних центрів та міста Рівного, а також працівники Рівненської центральної міської бібліотеки імені Короленка. Ми везли те найцінніше, що, незважаючи на капіталізацію свідомості суспільства, завжди залишатиметься притаманним українському народу: «Чужої біди не буває».
Борове зустріло нас спокоєм патріархального поліського села, яке розташоване далеко від центру. У школі вчилися діти, працювали сільрада і сільська лікарня, поодинокі перехожі йшли до місцевого магазину.
У центрі - красивий сквер, посеред якого велике згарище. Це все, що залишилось від сільського осередку культури - клубу і публічної бібліотеки, яка була розташована в ньому. На жаль, нам не вдалося зустрітися з головою сільської ради. Ми розминулися з ним при в'їзді в село. Але жителі, з якими ми спілкувалися, а також завідуюча бібліотекою Любов Петрівна Касянчик, бібліотекар Любов Пилипівна Подерня, директор школи Іван Іванович Грицевич говорили про одне: пожежа завдала великої втрати і не тільки матеріальної... Тепер молоді, якої в селі багато, немає куди подітись. На жаль, єдиними закладами, куди після пожежі ходить молодь, є місцеві кафе, чим не задоволені батьки і сім'ї молодих людей. Тож місцева інтелігенція і жителі села були єдині в одному: якщо якнайшвидше не відродити осередок культури, переможуть кафе-бари. А цього у великому селі не хоче ніхто...
Рівненські об'єднані соціал-демократи передали в дар бібліотеці села Борового понад дві тисячі книг. Однак це не вирішує найголовнішого. Проблема культурного центру і культурного дозвілля для молоді Борового так і залишається поки що проблемою цього села. Вирішення її, в першу чергу, залежить від місцевої, районної та обласної влади. Хотілося б, щоб таке важливе питання для жителів далекого поліського села Борового не було відкладено в довгий ящик. Адже життя йде своїм плином, незалежно від будь-яких виборів, і немає нічого важливішого, ніж люди, які живуть в Україні. Це влада, якщо вона справжня народна влада, й повинна довести на конкретному прикладі.
Зі свого боку, Рівненський обком звернувся з цим питанням до Народного депутата України, члена фракції СДПУ(О) Григорія Суркіса, який подав депутатський запит Прем'єр-міністру України, міністру освіти і науки, міністру фінансів щодо виділення коштів бюджетом 2006 року на відбудову осередку культури в селі Борове Зарічненського району.
Партнери 