“А для чого писати? Сніг ще не випав, і cани Cвятого Миколая з неба просто не зможуть проїхати по землі!”

Того року стояла сувора зима, вже зараз такої ніхто не згадає. Ліс замело тоді попід самі верхівочки дерев, уявляєте? Як там що живе могло бігати-ходити? Але могло: тільки й чути було, що старезні дерева поскрипували, і знизу, біля самої землі, щось: шу-шу-шу. Ніч. Зрідка десь далеко вгорі пролітала якась птаха. Ліс стояв, мов льодовий палац, закований у вічні сніги. І здавалося, ніщо не повинне потривожити його в ту пору.

Але ось котрась гілка скинула сніговий покрив, і полетіли сніжинки танком, полетіли додолу, прямо під ноги подорожуючому. Хто цей дивний чоловік? Що він тут робить, і чому снігові замети тануть перед ним? Невідомо. Тільки чути легкий ступ по стежині та шумний видих на кожен крок. Раптом чоловік став, підняв голову вгору. Очима щось довго шукав у далекому чорному небі, а губи ледь помітно ворушились...

Пора була й далі рушати, аж тут на стежині постала людина. Кремезний чоловік у рясі заступав дорогу. Це був настоятель чоловічого монастиря, що розташовувався неподалік. Він заступив дорогу подорожуючому зі словами:

- Отче Миколо, я стільки разів просив вас не залишати монастир після заходу сонця. Я стільки намагався довести вам, що ваша безпека у ваших же руках, а ви не послухали мене знову. А що це ви ось в руках несете? Покажіть! Знову хліб для стражденних та бідних?

І тут сталося диво. Хліб в руках отця Миколая Мирлікійського перетворився на цілий розсип яскраво-рожевих, жовтих та білих троянд. Як доказ того, що праця отця Миколая угодна Всевишньому, що він схвалює її.

Таку прекрасну легенду розповіла мені одного разу моя прабабуся. Давно її вже немає. Вона свого часу мені скільки казок розповідала, і ось серед них я почула таку. Тільки через багато років я дізналася, що говорилося у тій чи то казці, чи то легенді, про єпископа Миколая, який по смерті був канонізованим. Сьогодні святого Миколая вважають чудотворцем, утішителем усіх бідних, скривджених, несправедливо засуджених; захисником подорожуючих та рибалок.

Притча

Але не потрібно забувати, що сьогодні День святого Миколая набув рис дитячого свята. Не будемо вдаватися в історичні та релігійні деталі - цієї інформації повно у друкованих та електронних виданнях. Хотілося б зупинитися просто на кількох моментах виховання сучасних дітей.

Готуючи матеріал до друку, мені довелося побувати у кількох рівненських школах та поспілкуватися із учителями початкових та середніх класів. Те, що я там почула, мене вразило неймовірно!

Та спочатку я хочу розповісти просту притчу, яку розповіла мені та ж таки прабабуся. (І звідки вона те все могла знати, адже була малограмотною і не вміла читати, - залишається загадкою!).

Жив собі у селі заможний чоловік. Мав і хату величезну, і добра багацько. Дружина давно померла, але чоловік зміг давати раду і собі, і своєму сину. Збігли роки, син виріс. А батько вже думав, як ото його одинак буде йому допомагати примножувати добро, як буде старатися в ім’я їхнього славного роду. Але не так сталося, як гадалося. Син волів нічого не робити взагалі, а тільки добре поїсти, добре виспатися та сходити у шинок.

Батько терпів - терпів, а далі й каже сину: “Не можна так далі жити, я своєю важкою працею хліб заробляю, не їм, не сплю, а ти все прогулюєш. Іди сам собі на свій хліб!” Нічого робити сину, пішов собі. Десь на краю села надибав занедбаний будинок, щось прибрав там, чи ні - і став там жити.

День живе, другий, а їсти ж хочеться. Вирішив іти на роботу. А куди підеш, якщо все життя пролежав на печі, нічому не вчився? Тож пішов до багатого купця мішки носити. А на те купець і багатий, щоб багато тих мішків зі збіжжям мати. День носив син ті мішки, другий. До кінця місяця так уробився, що почав із одежі вивалюватися, ру-ки у мозолі стер.

Ледь живий приходить до батька, кладе на стіл гроші і каже: “Ось, батьку, заробив свої, кревні!” А батько за гроші, і кинув їх у вогонь. Син мало волосся на собі не рве, а батько каже: “Це ж ти так до моїх грошей ставився. Гуляв на них, пив - все одно що у вогонь!”

А ось де мораль!

Маленькі діти навряд чи зрозуміють цю притчу, а от старші - цілком. Надрукувати її мене попросили ті ж такі вчителі. Оскільки, на їхню думку, сьогоднішні діти просто таки знахабніли. Звісно, не всі, але більшість. Діти нині нічого і нікого не бояться. Для них немає авторитету, вони нікого не хочуть слухатися, а вимагають усе за першою ж потребою. Вони вважають себе центром Всесвіту! Їм просто таки “начхати” на усіх!

Але всі вони без винятку, незважаючи ні на що, чекають подарунків до Дня святого Миколая, і вони таки їх отримають. Бо батьки їх люблять, бо батьки їх балують. А ці ж таки подарунки можна заробити.

- Що ви? Що ви! - чую волання батьків. - Вони ж - Діти!

А діти ці можуть просто добре вчитися, слухатися батьків, гарно та поблажливо ставитися до близьких. Не вживати непристойних слів, не сваритися, не битися, не галасувати...

Та скільки ще доброго може зробити просто гарно вихована дитина, щоб написати лист Святому Миколаю, і отримати бажане - ляльку Барбі, велосипед, комп’ютер чи останню модель конструктора “Лего” за 540 гривень.

І тільки Настуня нічого у своєму листі не написала. А на запитання - чому, ось як відповіла: “Для чого писати? Сніг ще не випав, і сани з неба просто не зможуть проїхати по землі...”

Тож чекаємо снігу, новорічних свят і здійснення усіх найзаповітніших мрій!