…Святко знову прийшов у сон. Стояв перед порогом і тужливо дивився на Марту. Мовчки. Ці сни жінку будили і бентежили. Потім весь день ходила, мов сама не своя. Певно, на тім світі він її осуджує…
Сьогодні зустріла давню приятельку. Почали розпитувати одна одну про життя, роботу, рідних, друзів. Але поміж тим розмова вперто поверталася до того, що робиться в Україні, до війни, скажено високих цін, як платити за комуналку, чим посіяти, посадити, у що одягнутися, взутися…
Тепле літечко мене не зігріває. Бо ти і досі не повернувся з далеких заробітків додому. А може, ти і не хочеш їхати до України, до мене. Бо все рідше у скупих телефонних розмовах ти говориш про наше кохання. Коли запитую тебе, чи любиш, ти обходишся відмовками.
Пані Євгенія неохоче збирала за кордон доньку Ірину. Ну, що їй бракує? Є в хаті хліб і до хліба. А те, що її чоловіка Миколу скоротили на заводі – це не біда. У нього золоті руки, а такі швидко роботу знаходять. Тай донькам Насті і Вікторії потрібна мама.
Він – керівник міського масштабу, серйозний, застебнутий на всі адміністративні ґудзики. Його життя – виконком, «п’ятихвилинки», преса, економіка міста, яка вся на його плечах… Вона ж – цілком легковажна істота (так здається на перший погляд), тонюсінька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безліч кісок, непрактична і романтична до неймовірності.
Про те, що з Максимом у неї не буде життя, не раз казала Юлі мати. Вперше вона згадала мамині слова, коли Максим прийшов п’яним і влаштував у домі скандал. Згодом, коли підняв на неї руку, потім – на її матір. Юля плакала, благала Максима схаменутися, адже скоро у них народиться дитина. Але Максима це не зупинило. Одного разу він вдарив її у живіт: «Це – не моя дитина!» – верещав, вирячивши розлючені очі.
…Повернувшись із війни до рідного села, Семен недовго ходив у парубках. Викосила, клята, чоловічого гурту вдосталь – понад сотня односельців залишилася навічно на її фронтах. Отож дівчата, яким випало квітувати саме такої лихої пори, раді були кожному парубкові, який повернувся додому. І не так уже важливо було, чи безногий, чи з контузією – основне, щоб живий! А вдома вже, вірили наші полісянки, і здоров’я повернеться, і рани затягнуться, огорнуті цілющим повітрям рідної землі, і душа втішиться від пам’яті про кожен день виживання під кулями…
Христина тримала в руках лист і не вірила своїм очам. До болю знайомий почерк. Той самий, що й на записці, яку вона досі зберігає. “У тебе таке гарне волосся, немов пшеничне колосся… А очі… Твої очі – наче незабудки. Ти схожа на ромашку. Ніколи не забуду тебе…” – це написав їй Миколка в класі восьмому чи дев’ятому.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 