Взагалі, як далі жити. У приятельки – дві вищі освіти, але диплом економіста Тетяна заховала подалі і торгує у магазині. Я теж закінчила університет, але займаюся власним садово-городнім «бізнесом» на присадибній ділянці, тобто саджу для сім’ї картоплю, моркву, бурячок, зайве – продаємо за копійки на ринку. Бо в Україні дорожчає, здається, все, крім сільської продукції. Ще тримаємо дві корови, молоко від яких заготівельники теж береть за невисокою ціною. Зате в магазинах потім те молоко коштує втридорога.
А тут – ще й війна. Нікому не потрібна, затяжна. Ледь не щодня гинуть, калічаться чиїсь сини, чоловіки, батьки… І битви за мільярдні статки олігархів. А простий народ і далі нікому не потрібен.
Ось така вийшла зустріч і розмова. Попрощалися. Приятелька, якій пророчили в університеті успішне і багате майбутнє, бо ж – розумниця, поспішила за касу у «Сільпо». Я – на ринок за насінням, вартість якого не знати, чи повернеться з вирощеного урожаю. Під ногами – на міських вулицях – яма на ямі, тож варто пильно дивитися під ноги, що я і роблю.
І раптом: «Пані, купіть букетик…» Бабуся, біла, як кульбабка. У руках – підсніжники. Зважаючи на свій роздратований настрій, вже хочу кинути в’їдливі слова. Про те, що підсніжники занесені у Червону книгу і зривати їх не можна. Та натомість чомусь протягую бабусі кілька гривень. І вже квіти, які пахнуть лісом, і які щовесни вкривають усі галявини, хоч їх і зривають наперекір встановленій кимось забороні, у моїх руках.
Ніжно торкаюся білих кришталевих голівок. А з неба, хоч і крізь морозну прохолоду, сонце кидає на землю степлілі промені. Весна… Будемо і садити, і сіяти. Було б тільки мирне небо над головою. Все інше – можна пережити.