Головна (Просто цікава газета) "Рівне-Ракурс"

Ракурс житейський

Стара довідка.

Та не старіє те, що розвіяв вітер

Леся б ніколи не дізналася, що вона з дитбудинку, якби не ці документи. Стільки років вони пролежали у шафі. У шухляді, між маминими речами. І ось тепер, після смерті батька…

=>>>=

Китайський термометр

Був у чоловіка термометр, який багато років служив йому вірою і правдою. Та віднедавна хазяїн почав не довіряти приладу. 

=>>>=

Не цурайся долі

До Михася і містечковий люд ходив, і з округи приїжджали. Казали, старий уміє вгадувати долю.

=>>>=

«Кому потрібна

така, як ти?»

Ще навчаючись у виші, Ірина збагнула, що сімейне щастя ніколи їй не усміхнеться. Бо кому потрібне непримітне худе створіння, рудоволосе, з ластовинням на всьому обличчі? З перших днів навчання прізвисько «Руда» так і прилипло до неї. Тільки як наказати своєму серцю не битися сильніше, коли вона бачить однокурсника Юрка? Як не думати про нього і вдень, і вночі?

=>>>=

Живи – як знаєш

Білий лебідь плавав по озері кругами. По воді теж розходилися круги, утворюючи дивні картини з тремтливих маленьких хвильок, які дріботіли до берегів.

=>>>=

Купіть Мурчика

Страшний суд – це дитячий суд. Це – сльози дорослої печалі, що тремтять на очах дитини. Холодний смуток, який не здатне струсити з маленької душі навіть веселе, безтурботне літо…

=>>>=

Наталчине щастя-нещастя

З самого дитинства, поліомієліт пошкодив, вірніше, вразив Наталії праву руку. Рука висіла, мов плітка, і була зовсім не керованою. Наталочка болісно сприйняла свій діагноз, не знала, що буде робити далі, як буде обслуговувати себе однією лівою рукою. а ще вона переживала через те, що ніхто з хлопців тепер не зверне на неї увагу: кому потрібна жінка-каліка? Хто захоче зв’язати свою долю з інвалідом? 

=>>>=

«Щоб син зненавидів тебе…»

Олег не хотів йти додому. З тих пір, як застав у спальні свою Ліду з найкращим другом Тарасом, усе було йому там огидне і чуже.

=>>>=

Привіт, малий!

– Коли мова – душа народу, то духовність – імунна система нашого ослабленого суспільного організму. Так і почну, – думала Лариса, глипаючи на годинник, і слухаючи ранкові новини.

=>>>=

«Сина ми не віддамо…»

Слово «сирітка» Ірина вперше почула, коли закінчувала перший клас. Як нині пам’ятає той день, коли директорка школи зайшла у їхній клас, шепнула щось на вухо вчительці, яка проводила у них урок, і вони обидвоє якось незвично глянули на синьооке дівча із двома бантами на голові.

=>>>=