Циганка

“На другу колію прибуває дизель поїзд “Тернопіль – Заліщики” – продудніло десь над головою в Олександра. Він звівся на ноги, узяв чемодан з власною одежею й разом з багатьма дачниками, поспішив на посадку до поїзда.

У вагоні дивився із заздрістю на жвавих та веселих людей, котрі на вихідні їдуть на власні дачі та городи попрацювати. А йому з голови не йде поведінка дружини. Чогось все частіше Галя зачинялась у кімнаті, подовгу з кимсь розмовляла по телефону, словом, мала свої інтереси.

Розумів – їхнє сімейне вогнище згасало…

Тому вчора купив букет з таких троянд, як у день знайомства, шампанського, замовив піцу з наміром влаштувати романтичний вечір. Нарешті у всьому розібратися й спробувати усе знову повернути на свої місця.

Відімкнув двері своїм ключем, тихо зайшов до коридору. Мигцем глянув на себе в дзеркало. Обличчя було бліде й змарніле, скроні запали, очі видалась темнішими й виявляли нестерпну душевну муку.

У кімнаті дружини не було. На очі попався білий листок паперу посеред столу. Поклавши покупки, він дещо тремтячою рукою узяв папірець:

“Наші стосунки вичерпались, нас ніщо більше не зв’язує. Я сьогодні ночую в подруги. Даю тобі 24 години на збір речей. Хата моя, подарована батьками. Повернуся, щоб тебе тут не було. Віра”.

Дизель рушив. Ритмічно застугоніли колеса. Після безсонної ночі клонило до сну й, притиснувшись у кутику крайнього сидіння від вхідних дверей, задрімав.

Прокинувся від слів галасливого хлопчика, котрий, на зупинці вбіг у вагон попереду молодої жінки, швиденько усівся навпроти у крісло побіля вікна й про щось весело защебетав до матері. Поїзд рушив.

Олександр став скоса позиркувати на молоду попутницю, котрій було не більше двадцяти літ. Очі чисті, блакитні й світиться у них душевна ясність і доброта. Руді кучері вибилися з-під шпильки і спадали на смагляве лице, яке від цього ставало ще більш привабливіше. Груди у неї високі, повні, й Олександр знову заплющив очі, бо жіноча врода ціпами обмолочувала його строюджену душу, гнала від себе… Й ураз, наче розряд струму прошив його: він її упізнав. Це Оксана! Односельчанка. Хотів заговорити, та враз на нього чорною хмарою налетіли спогади…

* * *

Тоді це була худенька смаглява шістнадцятилітня дівчина з величезними карими очима, яку в селі дражнили Циганкою. Через те, що в її родоводі було циганське коріння. Бабуся Марія, будучи дівчиною на віддані, відмовила сільському парубкові за котрого збиралася вийти заміж, і віддалась за заїжджого цигана. Саме тоді велась у державі така політика: змусити циган перейти з кочового на постійний спосіб життя.

Однак не довелося Марії зазнати повного щастя. У розквіті сил загинув в автокатастрофі її син, разом з батьком-циганом, залишивши дружину з єдиною донькою… Дружина такого горя не витримала й зійшла з розуму. Залишилась Оксанка сиротою з бабусею Марією…

Бабуся ходила в церкву, намагаючись замолити свій гріх, водила з собою й Оксанку й все просила щастя для своєї онуки…

Олександр, на котрого тоді не одна дівчина накидала оком, не приділяв їй особливої уваги. Зустрічались на вулиці, інколи з танців проводжав додому. Вона ж закохалась у нього до безтями, щоночі писала крейдою під вікнами будинку його ім’я, надсилала листи без підпису… Але його ж серйозно зовсім не цікавило шістнадцятирічне дівчисько.

Якось їх звела вечоринка у спільного знайомого. Олександр проводив дівчину додому. Тоді під напором його облесливих слів та під дією кількох ковтків вина, випитих у компанії, Оксана й віддалась коханому.

Коли зрозуміла, що завагітніла, то спокійно, але вперто почала вимагати, аби він оженився з нею…

А він узяв й утік до міста. І коли в селі заговорили про його майбутнє весілля з міською дівчиною, до нього підійшов товариш, утримуючи під руку Оксанку.

– Спам’ятайся! Що ж ти робиш? Вона ж вагітна від тебе…

Він лише розреготався:

– А хто доведе, що від мене, може вона в бабусю вдалася?

–Ти хоча бабусю не чіпай! – скрикнула скривджена дівчина. – Вона свою провину все життя спокутує… А тобі твоє ще буде… Запам’ятай! Чуєш, буде!

* * *

Виринувши зі спогаду, він поглянув на Оксану. От чи не збувається її пророкування? Вже друга дружина, з якими у нього не було дітей, покидає його.

Поїзд ритмічно вистукував колесами. Щось постійно щебетав, дивлячись за вікно хлопчина. Оксана терпляче й лагідно відповідала на нескінченні запитання. Ось поїзд вирвався з гущавини лісосмуги й за вікном відкрилась простора картина: під пагорбом тулилось село, пропливали нові краєвиди.

– Он під лісом – церква. Ставок! І лебеді на ньому… Ой, який високий міст! А внизу корови пасуться, й хатки маленькі … а онде дорогою авто помчало. Ой, поглянь, мамо! На горбочку коза пасеться й на мене дивиться. Ме-е-е…

– Сашко, перестань! – Олександр здригнувся від почутого імені, розплющив очі й поглянув на Оксану. – Маленький мій, не можна так себе поводити, бачиш дядько задрімав, а ти розбудив…

Руки маляти оповились навколо її шиї… Хлопчик подивився на нього й побачивши, як з його очей викотилось дві крупні сльозинки, запитав:

–Мамо, а чого дядько плаче?

– Гріхи спокутує…

– Він грішний?

– Атож!

– Як отой Юда, котрого вчора по телику в кіно про Ісуса показували?

– А так. І таких Юдів нині розвелось надто багато.

– Яких таких?

–Та брехунів…

– А той Юда спокутував свій гріх?

– Ні!

–Чому?

– Не витримав і повісився…

– А що всі грішники караються Господом, як Юда.

–Та ні! Деякі з них навіть героями стають…

– Як хто?

– Підростеш, то знатимеш…

– А цей, – кивнув малий на збаламученого, втисненого в куток вагона, Олександра, – герой, раз живе досі?

Від такого запитання Оксана здригнулася, чомусь пригадалась бабусина родина, в котрій деякою мірою всі були грішники й повмирали не своєю смертю. Чоловік глянув на малого спідлоба, ніби мав на голові роги і готовий був проштрикнути його наскрізь.

– Немає снаги… Привик нудити світом…

– А звідки він тебе знає?

– Жили в одному селі… По сусідству.

–А потім?

– Згрішив й утік із села.

– Як саме згрішив?

– А ти в нього запитай…

– А як його звати?

–Так само як і тебе…

– Виходить ми тезки?

– Й не тільки…

Олександр схопився з місця й швидко вийшов у тамбур.

Через деякий час повернувся, видно, що обмив сльози, бо лице ще волого блистіло.

– Оксано, ти, ти… мене упізнала, їхали ж стільки часу і якби не малий, то й не озвалася б.

–А об чім з тобою говорити? Коли я, під впливом твого товариша, наступила на власну гордість, спробувала було спам’ятати, ти що сказав? Пам’ятаєш? Чи нагадати?

Дизель зупинився й вагон став зовсім порожній – зійшли останні, хто мав земельні ділянки за містом. Залишились тільки такі, як він, котрі їхали кудись по своїх справах.

– Ти заміжня?– запитав Оксану, коли поїзд рушив.

– Ні!

– Чому?

– Після того, як згоріла в своїй першій любові, згоріла від кохання до вродливої істоти чоловічого роду, котра начисто знищила у мені віру до всіх вас?

Малий замовчав. У нього почали злипатися очки, він приліг, поклавши голівку матері на руки.

– Ну і як, у розквіті найкращих літ, почуваєшся без любові чоловічої? Як спиться одній у ліжку?– враз ні з того, ні з сього спромігся на колючий жарт.

Вона уважніше приглянулась до нього. Йому було лише за тридцять, а виглядав під п’ятдесят. Колись таке симпатичне обличчя зчорніло, позначились западини в щоках. Чомусь став сизим ніс, очі горіли скептично й здається намагались пропекти її, перетворити знову на оту циганку, що вмирала за ним, не даючи проходу.

Усміхнувшись, вирішила дотовкти його, вигадуючи небилиці про теперішнє життя-буття своє.

– Чому одна? У мене, чи не щоночі, то новий брехун із вашої братії… Що, ти вже забув, як розмалював мене схожою на бабцю?.. На жаль, досі в село ніякий циган не завітав, котрих ти тоді так багато бачив, як зрікався своєї брехливої любові до мене… Зрештою, може, досі кохаю тебе такого непостійного, розхлябаного, якого, судячи з твого вигляду, мабуть, чи не покинула вже й друга дружина… На черзі тепер хто? Де тепер шукатимеш? Та й дівчата нині не ті. Ніхто не злакомиться на колишнього красеня, а сьогодні бездарного, із згасаючого вродою бовдура , котрий змарнував стільки літ, але, на жаль, життя його нічому не навчило…

– Може нею станеш й ти…

– Гадаєш, що коли досі в мені не згоріло й тліє те далеке, гірке й пекуче кохання, я можу це все забути й простити тебе? Помиляєшся, друже! Така твоя доля. Гріхи, вже мабуть, душать, правду казала моя бабуся, і хочеш спокутувати… Та тільки такий, як твій гріх, рідко хто прощає. Тим більше я, циганка.

– Станція Деренівка, – прогучало в напівпорожньому вагоні.

– Уставай синочку. Нам пора!

Й уже в дверях молода жінка додала:

– Помахай на прощання своєму тезкові ручкою.

Олександр поглянув крізь вікно: біля сходів Оксану зустрічав колишній товариш, допоміг зійти на землю, а тоді взяв хлопчину. Малий, охопивши його за шию, поглянув у вікно вагону й помахав ручкою своєму тезку.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: