Бовталася в щоднях, як несвіже пиво: без піни, без претензії. Сама собі надцятий раз доводила: я зробила все правильно, правильно, правильно. А щось всередині з тоскними, як в оленяти очима, дивилося докірливо й сумирно знизу вгору: не правильно, не правильно, не... Хай йому грець! Люди, що воно таке, жива людина із живою душею? Суцільна мука.
Пробило п’яту вечора. Мабуть, правильніше було б сказати, «прокукало», бо маленька срібляста зозуля, що байдуже вигулькувала з годинника-хатинки, вигукувала саме «ку-ку», яке навіювало на Тетяну Олексіївну смертельну нудьгу. За півгодини мав повернутися з роботи чоловік.
Ковальське ремесло передалося Василеві від діда. Відколи він повернувся з армії, в розпечену піч ніби дух вогню вдихнув нове життя. Звичайні буденні речі перетворювалися в хлопцевих руках на справжнє диво. Спочатку до кузні, що примостилася на краю села, тягнулися вервечки досвідчених господинь то з сапою, а то з копачкою, потім – газди різного віку з плугами та запчастинами до усілякого реманенту. А згодом вже й молодь стала замовляти делікатніші вироби, що стали модними в сучасному вжитку: гойдалки, підставки для квітів...
“Здрастуй, доню! Днями тобі виповниться двадцять п’ять, а ти лише нині довідаєшся, хто твоя мати...” - у Софійки запаморочилася голова. Вона ж добре знає свою маму, найвродливішу та наймудрішу жінку в світі. І бізнес, і дім тримаються на Катерині Степанівні. Дослухається до дружини й Володимир Іванович, супротив жодного слова не скаже.
Як Руслана любила це місто! Щоразу, приїжджаючи в університет на сесію, вона не могла намилуватися його вулицями зі стрімким потоком автомобілів удень і спалахами рекламних вогнів увечері. А ще вона достеменно знала, що за котримось із вікон у місті живе він, її батько.
Їхала додому — не спала всеньку ніч. Сон тікав, мов наполоханий скакун. Це, здавалось, стукіт його копит вдаряв у самісіньке Юльчине серце. І воно гупало глухо, оскаженіло. Їй довелось кидати Крим через останні страшні події й вертатись в рідне село, де не була... сім років. Після того, як поховала маму.
За цей тиждень він зайшов у аптеку втретє. Високий, трохи зсутулений, біляве волосся, зеленкуваті очі. Вона знала їх, цих невпевнених у собі покупців презервативів. Подумки ділила їх на дві категорії. Перші нахабно любили купувати засоби індивідуального захисту, голосно привертаючи увагу покупців. А самі тим часом зиркали довкола, - ловили погляди. Бажано, захоплені… Ох, уже ті хвилини слави, ох, вже те приховане бажання подобатись навіть тут, в аптеці. Хай секунду – але ж ловелас! “Розсуньтесь, кахлі на підлозі!”, - як любила казати в таких випадках їхня завідувачка аптекою Любов Пилипівна.
Леопольд, мій законний чоловік провадив доброчинний і законослухняний спосіб життя: не пив, не курив, приносив додому всю зарплатню, гуляв з дитиною і зв’язків, які мене б зганьбили, не мав. Життя наше збігало неспішно та щасливо.
Вірі Дмитрівні не спалось. “Старість – не радість”, – думала, втомлено прикривши повіки. А їй завтра чергувати в лікарні. Ходитиме, мов сновида, і всі пацієнти будуть на одне обличчя. А вона цього не любила... Значно більше їй імпонувало, коли краєчком ока помічала, як і кого провідують. Тішилась, коли виявлялось, що є родини, як скелі, – готові розбити об себе найгірші діагнози. Могла тихцем сплакнути, коли до людей не йшли. Від цієї самотності у стінах лікарняних палат віяло якоюсь вселенською людською зрадою. Бо якщо вже не відвідують у лікарні – цьому чистилищі на землі – отже, або нікому, або байдуже.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 