Два листи

...Як же це було спочатку? Спершу? Вони поїхали на гастролі за кордон. Коли вийшли з автобуса, їй вітер зірвав із голови капелюха, і... І тоді вона побачила Антонія. “О, ля-ля”, – весело сказав він. Ну от, власне, це й була та, перша хвилина. От тільки для кого: для неї чи для нього?

– Що… що вам потрібно? – тремтячим голосом спитала в незнайомця.

Він діловито прошмигнув у кімнату і безцеремонно почав порпатися в шафині, де лежали документи. Лідія хотіла було схопитися і кинутися в коридор, аби покликати на допомогу. Але чоловік владним жестом спинив її поривання.

– Не рухайся. Краще не рухайся і не доводь мене до гріха, – глухо та незлостиво мовив він.

– Ви мене... вб’єте? – затравлено спитала вона.

– Дурепа.

На підлогу посипалися вирізки з газет, якісь квитанції і фотографії...

...З них посміхалася Лідка. Красуня-танцівниця: то весела, то втомлена, то зленька. Під час тих гастролей вона ніколи не бачила, як Антоній (це Лідка так по-своєму називала Ентоні, отого ж таки хлопця в окулярах, який працював гідом і перекладачем в їхньому готельному комплексі), тихцем фотографував її. Вона тоді взагалі нічого не бачила... Цей дивний, педантичний і водночас веселий молодий чоловік знав чотири мови. Лідка, крім російської і жалюгідних крихт французької, ні гу-гу. Але хотілося спілкуватися й жити, просто жити в цьому позбавленому абсолютно будь-яких ознак закомплексованості середовищі, й Лідка знайшла вихід. Жестикулюючи, викручуючись і мугикаючи якісь нерозбірливі звуки, вона показувала йому, що рада його бачити, що хочеться їсти, що буде репетиція, що...  Антоній щиросердо сміявся і як міг, підігрував їй. Скоро вони стали всезагальними улюбленцями тих груп, що теж приїхали на конкурс. Розкута та проста у спілкуванні молодь завжди схвально улюлюкала, коли вони сходилися в холі й вкотре починали розігрувати свою чергову пантоміму-спілкування. Щасливих десять днів! Всього десять, цілих десять. Так багато для неї, дівчини з України, так мало і звично для них, звиклих до подібних зустрічей, іноземців. 

– Що ви шукаєте? – стомлено спитала врешті-решт Лідія, коли її кімната після півторагодинного погрому нагадувала кінець світу.

– Листи, – луною відгукнувся незнайомець. 

...Лідка пам’ятає співчутливе лице Антонія, коли вона, похмура та зла влетіла у їхню “столовку” і несподівано перехопила його погляд. Не те, щоб вона бачила ці очі вперше. Просто вона ніколи не бачила їх ТАКИМИ. І Лідка, несподівано для себе, запанікувала. Їй раптом здалося, що в очах тих було... там було... Але ні, ху, слава Богу, Антоній вже весело всміхався, намагаючись проспівати пісеньку, яку Лідка вчила його ось уже шостий день: “О-ля-ля, о-ля-ля, з’їла баба коголя...” І Лідка, не втримавшись, розреготалася. Ну нікудишня вимова.  

А ще вона пам`ятає його очі після виступу. Ошелешені й добрі. А потім його очі, коли їхня група від`їжджала. Увесь вечір напередодні, та й наступного дня Антоній навіть не приховував, що вкрай засмучений. “Ну чого ти? Я ж напишу тобі”, – сміялася Лідка. Він лише хитав головою. Біля славнозвісного “Ікаруса” раптом підняв її на руки і притиснув до себе міцно-міцно. А коли поставив на місце, Лідка здивовано зауважила, що в нього по щоках... котяться сльози. Це були перші й останні справжні чоловічі сльози, щирі, з самої душі, які їй взагалі будь-коли доводилося бачити. Антоній навіть не намагався приховувати чи соромитися раптово виниклої слабкості. Він плакав за нею. Але вона й тоді нічого не зрозуміла. Просто обняла його грайливо і проспівала на вухо тихо й ласкаво: “О-ля-ля, о-ля-ля, з`їла баба короля”. Вперше за десять днів Антоній відмовився жартувати у відповідь.

А потім, коли вона приїхала в Україну, написав їй:

“Так багато слів хочу сказати, але серце не може сказати. Так багато почуттів виразити, але серце не може сказати... Я плачу за твоєю любов`ю, яку не можу заробити. Але мені не соромно про це плакати, бо це моя чесність. 

Але це так боляче. І я плачу, як мати, яка втратила свою дитину, частину себе. Дитину, якою вона недостатньо гордилася. 

...Я боявся показати це і не хотів поранити тебе... Це, можливо, найправильніше, і я буду ближче до тебе, ніж ти можеш собі це уявити...”

А коли вона, закохана по вуха у свого майбутнього чоловіка, відповіла: “Будьмо друзями”, він написав:

“...Твоє фото буде супроводжувати мене у всі країни світу, і твоя енергія буде моєю на всіх важких дорогах життя. Бережи, бережи себе...”

Коли двері за нахабним незнайомцем із грюком зачинилися, надворі вже світало. Лідка сиділа на підлозі, перебирала старі фотографії й тулила до себе два листи. Дурненька, як же вона злякалася, що саме по ці листи прийшов незнайомець. А він забрав лише облігації та акції її чоловіка.

Усе життя – два листи, два теплих, як Боже благословіння, листи. Та, мабуть, це злочин, вриватися тепер уже в чуже життя. Такий само злочин, як вдиратися серед ночі в чужу квартиру, де немає телефона...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: