Нещодавно відпочивав в одному із санаторіїв у Тернопільській області. І там познайомився із земляком Володимиром, який родом із сусіднього Березнівського району. Одного разу він завів мову про свого сусіда Антона - великого прихильника сорокаградусної рідини. Цей сусід був маленький і худенький, як в народі кажуть, за вітром ходить, а вип’є, то спокою не дасть.
ЦІКАВІСТЬ СИНОЧКА
В поліклініці знайома
Скаржиться подрузі:
- В мене серце кожен день
В печалі і тузі.
Синок мене доконає,
Не дасть тихо жити -
Ходить слідом і питає,
Де беруться діти?
Та втішає бідолаху:
- Заспокойся, Клаво.
Діти - дітьми, сама ж знаєш,
Їм усе цікаво.
- Та цікавість ще не раз
Вилізе крізь боки,
Бо ж одружений мій син
Вже чотири роки.
Олег Іванович, підперши уже сиву і обважнілу голову обома руками, застиг у глибоких роздумах про власні справи і майбутні плани. Він сидів у своєму робочому кабінеті, але думки пульсували далеко від господаря.
Була п’ята ранку. Через годину мав продзвеніти будильник, проте Іра давно вже не спала. Всю ніч жінка не могла зімкнути очей, надто багато думок вертілося в її голові.
П’ятого жовтня ми відзначаємо День учителя: гарне, світле, ясне свято; з посмішками, спогадами, квітами, з найкращими побажаннями, повагою, із дзвінкими дитячими голосами та чорнобривцями біля школи.
Картина чистоти
Орест прокинувся від невідомого шуму. Звичайний осінній львівський ранок окупували незвичайні звуки. Продерши насилу одне око від учорашньої студентської гульки, хлопець виглянув на вулицю. Ну на решті, до їхнього злощасного смітника під’їхав сміттєвоз. Яке щастя, це ж цю, таку бажану машину тут вже з тиждень не бачили. Орест спеціально спостерігав усе дійство до кінця, аби точно переконатися у тому, що сміттєвоз у відповідальний момент не зламається, чи у автомобіля не закінчиться пальне. Ні, все вдалося! Це сталося! Ура!
Це було давно, але старі люди ще й досі пам’ятають цю приголомшливу історію. Іван і Лукира прожили у парі майже десять років. Обоє працювали у колгоспі. Він - конюхом, вона - дояркою. Важкої праці не цуралися, тому повагу і шану серед людей мали. У біді і в радості завжди були поруч. Дітей у них не було. Жили вдвох. З роками сімейне життя втрачало свої барви. Спільну мову дедалі все важче було знайти. Обоє з кожним днем занепадали духом, бо ж надія мати власних дітей віддалялася від них щомиті. Тому, напевне, цей факт став визначальним у цій родині.
Олена гуляла вечірнім пляжем, тримаючи у руках босоніжки. На душі було холодно. Не гріло сонце, що заходило за обрій. Лише хвилі, підкочуючись до берега, змивали всі сліди людей. Як їй хотілося залишити свій слід на цьому березі, частку себе, але хвилі були нещадні. Нічого не зосталося. Наче її тут і не було.
Неподалік соснового лісу, під копицею торішньої соломи жила маленька сіренька мишка. Ох і неслухняною вона була! Нікого не хотіла слухати ні тата, ні маму, а тим більше своїх братиків і сестричок.
Юля йшла безлюдним вечірнім містом. Серце щемило від болю. Здавалося, що всі сльози вже витекли. Вона стояла на мосту. Поряд - нікого, лише вуличні ліхтарі, такі ж самотні, як і вона. Юля дивилася вниз і висота ця аж ніяк не лякала.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 