ЧЕКАЛО СЕРЦЕ ДОПОМОГИ

Раптом стомлений за день чоловік перевів погляд на годинник, і мало не підстрибнув. Було вже за десяту. Потрібно йти додому. Він одним ковтком допив схололий зелений чай і зі спинки крісла схопив свого дорогого піджака. Та враз під кабінетом почулися чиїсь важкі кроки. Разом із голосом секретарки у кабінет підтюпцем зайшло двоє людей - чоловік і жінка уже поважного віку. Секретарка виправдавшись, чому вони потрапили до Олега Івановича без його на те згоди, залишила їх на самоті. Вони мовчки стояли, опустивши додолу голови, і лише важке їхнє хлипання було чути Олегу Івановичу. Врешті, він першим порушив тишу, і запитав, чого вони тут і хто во-ни такі.

- Ми, Олеже Івановичу, з того самого села, звідки й ви колись вийшли. - Важко якось почала жінка. - Простіть нас, що так пізно потривожили. Дорога до міста далека, та й розшукати вас було нелегко.

- Ну? І чого ж ви хочете? - холодно перервав розповідь жінки Олег Іванович.

Від цього несподіваного питання вона зніяковіла і затихла. Чоловік зібравшись, повів розмову далі:

- Розумієте, нашого синочка збила машина. Потрібно терміново робити операцію, а в нас немає грошей. Всі наші заощадження пішли на дорогі ліки для сина. Він у нас єдиний. Ми подумали, що ви зможете допомогти, адже ви є власником кількох готелів і ресторанів. Допоможіть нашому синочку, прошу.

Олег Іванович на хвильку задумався, але було видно, що розповідь незнайомого чоловіка оминула його серце всіма можливими дорогами. Він бачив, як рогом хустини витирала рясні сльози жінка. Він бачив, якими благаючими очима дивився на нього чоловік, чекаючи відповіді. Та відповідь була невтішною:

- Нічим не можу допомогти, - випалив без жодного жалю господар кабінету. - А тепер вибачайте, я поспішаю.

Жилавою рукою схопився за ручку і сам відчинив гостям двері. Чоловік і жінка нічого не сказавши на прощання, подалися вздовж коридору, витираючи непрохані сльози, і тримаючи один одного по під руки. Олег Іванович дивився їм у слід.

- Грошей вони захотіли, - бурмотів сам до себе, - а не подумали, що і в мене є сім’я, синок ось уже підростає. На вісімнадцятиріччя машину хоче. То що з того, що з одного села. Це ще нічого не означає! - аж вголос вигукнув. - Дай одному - інші теж прибіжать. Бо у когось дірка у хліві чи корова здох-ла, - говорив усе Олег Іванович, ніби виправдовуючись. - Я їм що - Мати Тереза? Хай вчаться самі заробляти, просити кожен уміє!

Після цих слів Олег Іванович щось гукнув до шофера, сів у машину і відправився додому.

- Де це так довго затримався? - запитала жінка, коли Олег Іванович переступав поріг ошатної і розкішної квартири.

- Не питай, Олено. Роботи стільки, що терпіння уже не вистачає, - з досадою махнув рукою. - Мало не забув: ось мій подарунок. - І дістав з кишені смарагдового футляра, у якому заблищали золоті кульчики. Жовтий відблиск запалав в очах чоловіка. Але жінка відвела погляд в інший бік.

- А сьогодні з якої нагоди, Олеже, - монотонно запитала вона.

- Ну, - задумався трохи чоловік, - з нагоди закінчення робочого тижня.

- Я ж тебе просила, - не стрималася Олена, - не купуй мені цих подарунків, цього холодного золота. І так, куди не ступиш - скрізь жовтим віддає, аж в очах жовто. Де не глянь - усюди коштовності. Не витрачай так дурно і марно гроші, вклади їх в якусь добру й благородну справу. Віддай краще на дитячі будинки, інтернати…

Олег Іванович мовчав. Не зронив ні слова. Не хотів перечити дружині, адже був стомлений. Махнувши рукою на цю роздмухану домашню драму, подався у ванну.

Пройшло трохи часу і до Олега Івановича у кабінет знов прийшла невідома жінка.

- У мене згоріла хата, - плакалася вона, - маю шестеро діток. Допоможіть, Олеже Івановичу, зима скоро, а ми у хліві живемо.

- До мене таких, як ви сотні приходять. Якщо кожному буду давати, то сам в жебраки піду, - сказав чоловік, і відвернувши голову, почав говорити по телефону. Жінка зрозуміла, що це була відповідь на її прохання, вийшла за двері. Олег Іванович навіть не почув чи не хотів чути вибачення бідолашної за те, що потурбувала дурнуватим питанням такого поважного чоловіка.

Він покликав до себе секретарку і делікатно їй пояснив, якщо хтось ще зайде до нього просити гроші, то їй доведеться шукати іншу роботу чи ходити з протягнутою рукою, як ті, що приходять до нього.

Життя текло… Якось через кілька років потому, Олег Іванович сидів у своєму робочому кабінеті. Він тільки вчора повернувся із-за кордону, де вирішував дуже важливі бізнесові справи. Через густі пасма диму викуреної дорогої кубинської сигари Олег Іванович дивився, як за вікном метушаться люди. Він ловив поглядом випадкових перехожих і думав, хто вони такі, чому вони тут, яка у них доля, яке, врешті, життя? Йому здалося, що ті люди - крихітні істоти, а він одним помахом руки може змінити їхнє життя, і йому вирішувати, в яку сторону - чи в кращу, чи навпаки. Тому їхня доля повністю залежить від настрою Олега Івановича. Він був богом. Йому належало усе. Цілий світ падав до його ніг.

Та враз думки Олега Івановича сполохав гучний стукіт у двері. Коли він відчинив, то побачив свого сина Женю з п’ятьма чи шістьма невідомими людьми. Спочатку вони відрекомендувалися і, показуючи якісь папери, повідомили, що відтепер усе його майно і весь бізнес належить їм. Олег Іванович не тямив про що йдеться. Він бігав з кутка у куток, щось лементуючи. Лише згодом зумів зрозуміти, що єдиний рідний син усе батькове нажите за довгі роки майно програв у казино. Очі Олега Івановича закрила пелена туману. Він дивився на сина і не міг вимовити й слова. Так міцно стиснув кулаки, що аж пальці заторохтіли. У горлі запекло, защеміло. Йому здалося, що то його син так за горло стиснув. А син мовчав, чекав свого розп’яття. Навіть не виправдовувався.

У цей час перед очима Олега Івановича промайнуло усе його життя. Увесь труд, який приклав до своїх рук. Все багатство, яке належало йому одному. А тепер пустота…

Олег Іванович ледве тримався на ногах. Тремтливими пальцями розщібнув верхнього ґудзика на сорочці. Дихати стало легше. Не вгледів батько за сином, дав йому волю. А тепер назад нічого не вернеш. Ніяке каяття не допоможе. Доля стрімко повернула в інший бік.

Олег Іванович підняв очі, і перед ним постала дружина Олена. Вона мало що усвідомлюючи, кинулася в обійми чоловіку.

- Олеже, нашу квартиру забрали! - плакала вона. - Мене попросили піти. Що тут відбувається? Вони сказали… - не змогла вимовити тих страшних слів, які їй довелося почути. - Нам допоможуть, правда, Олеже, адже нам немає де жити, - жінка підняла заплакані очі, чекаючи втішної відповіді.

Від слова “допомога”, наче струмом пройняло душу Олега Івановича. Скільки раз йому доводилося його чути, але значення цього слова так і не зрозумів. Перед ним раз по раз із пам’яті виринали образи тих людей, які зверталися до нього за допомогою, які просили на операцію, на зведення хати та багато іншого. Та Олег Іванович завжди залишав їх на самоті з бідою. Не ділився тим, що мав надміру. Він вперше заплакав, але не від втрати розкішного життя, а від прожитого. Скільки користі він міг зробити простим людям, але не зробив. Скільки тепла міг принести в їхні оселі, скільки радості. Він зрозумів, що його життя - не життя. Адже жив даремно, безкорисливо, пусто… Можливо, якби допоміг тим людям, які зверталися до нього, той доля була б милосерднішою, не обійшлася б так жорстоко з ним. Бо ж добро породжує добро. А добра за своїми плечима Олег Іванович пригадати не зміг. Витираючи однією рукою сльози, а другою міцно тримаючи за руку дружину, іронічно відповів:

- Люди нам допоможуть, Олено.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: