(Продовження. Початок у “РР” №42)
По черзі були в селі біля Уляни. А їй хотілося вмерти, та смерть не забирала. У думках дякувала Богу, що дав їй розум, і не розлучила Олега з Галею. Бо хто знає, як би воно сталося, і хто б її доглянув. Чоловік Люби Іван розумів дружину, нічого не казав на те, що вона більше часу пропадає біля хворої, а от Маринин Василь не захотів такого життя, залишив її й пішов до іншої. Не перепрошувала. Звільнилася з роботи, пожаліла сестру, щоб з нею такого не трапилося, перебралася до бабусі й була біля неї постійно.
Кочівники, нелегали і просто охочі до міського життя люди завжди змушені шукати прихистку. Сам вираз “найнята квартира” викликає мурашки по шкірі, а у декого - здивування. Оренда житла рівнозначна безпритульності, а люди, які змушені винаймати квартиру, прирівнюються до принизливої категорії знедолених. У маленьких містечках заведено жити нехай тісно, але у власній квартирі.
“Надійко, донечко, не можна бути такою похмурою… Он, подивись у вікно, яке сонечко…”, - збираючи дітей до садочка, мати не переставала дивуватися тому, наскільки різними, не схожими одне на одного, є її двійнята. Андрійко - веселий, говіркий, допитливий і у всьому тямущий, любить дитяче товариство і верховодить у ньому. Де не опиниться, діти навколо нього зграйками збираються: чи-то у дворі, чи-то у садочку. І вихователька в садочку його хвалить, каже, що будуть з нього люди. А от Надійка…
Ось так непомітно підкралася зима. Здається, що відпустка була колись давним-давно, ледь не в минулому житті. За вікном - чи то дощ, чи то мокрий сніг. На душі, до речі, така ж синоптична ситуація. Тож саме впору пригадати літні дні, та все, що з ними пов’язано!
Одного недільного дня, замість того, щоб вилежуватися з пультом біля телевізора, мною та друзями була схвалена геніальна ідея - провести вихідний за містом. Але не у найближчому лісі шашличків чи, в крайньому разі, сала посмажити, а дізнатися щось нове, побувати в якомусь цікавому місці.
Надворі стояв пізній вечір. Рипнули сінешні двері, Ольга вийшла надвір. У повітрі вчувався ледь помітний холодок, і не дивно, адже невдовзі в свої права мала увійти осінь. Ольга щільніше закуталася у свою доволі поношену вишневу шаль, гірко посміхнулася, та пішла в хату. Тридцять років давно минуло, ані сім’ї, ні дітей - чому тут радіти?..
Уявіть собі село, приблизно хат із три сотні. Всі одне одного знають, рідко коли завітає хто із приїжджих. Розвалені колгосп і клуб, поля місцями поросли двометровими бур’янами. Пам’ятаєте зі шкільної української класики: люди вбивали один одного за клапоть землі, випрохували землю на будівництво клубів. Ймовірно, що тодішні селяни знову б полягали у свої могили, якби побачили сьогодення! Нічого незвичного, це ж не рідкість сьогодні - старе обшарпане село. І люди, пробачте, такі ж. Бо хтось тягне на собі кілька гектарів, а хто ледь кілька десятків витягує. Велике їм спасибі та низький уклін, бо Україна загнеться, як помруть ось такі роботяги!
(Продовження. Початок у “РР” №42)
оч як судили в селі Уляну, а вона невісткою була задоволена. Навіть рідна донька так не хилилася до неї. Коли приїжджали на вихідні, то всю роботу за Уляну переробить. Інші молодиці вже й заздрили їй, бо ж своїх невісток рідко бачили на городі, а Галя, як та бджілка, - справлялася з усім. А невдовзі подарувала два онуки, бо ж знову народила двійню. Дід з бабою були щасливі. Коли вже Любка з Маринкою ходили до школи, батьки залишали дітей у бабусі й дідуся на ціле літо. Дівчатка були навчені до роботи, тож допомагали Уляні і в хаті прибрати, і на городі попорати, і за братиками доглянути. “Бач, що то нерідні онуки, все заставляє їх робити. А доччина донька ніколи й на городі не була”. Уляна сприймала це спокійно. Бо доччину доньку вона й сама не пам’ятала, коли бачила. Одружився Олег, і вона дізналася, що мати доглядає чужих дітей, то й не їхала до батьків, і дитини не пускала. Стала зовсім чужою.
Народитися та прожити своє життя в одному селі - так було написано у їхніх долях. А ще на тих невидимих аркушах було написане: покохати та пронести це величне почуття через усе життя.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється