Сповідь орендаря

Знімають квартири, як правило, дві категорії людей: “свіжоспечені” міські жителі, які прибули з провінції в пошуках “кращого життя”, а також молодята, котрі намагаються побудувати своє, самостійне, щастя.

Винаймати можна кімнату, ліжко, дачу, особняк. А ще можна займатися суборендою - здавати куток чи кімнату в квартирі, орендованій вашими знайомими. “Здаєш квартиру одній студентці, а через місяць виявляєш у винайнятих апартаментах ще п’ять її подруг”, - кажуть господарі. Наївні, вони навіть не підозрюють про те, що за півгодини до їхнього приходу орендарі й суборендарі ховали в сусідів домашніх тварин і спішно ароматизували простір, аби котячим духом не пахло!

Квартири здають із меблями і без. Іноді замість стільців і диванів до здаваного приміщення додаються труби, які постійно течуть, із усіх шпарин дме, і доводиться робити власним коштом ремонт, який потім залишиться в спадок гостинним господарям.

Ціни на найняті квартири зростають, і багато господарів воліють узяти попередню оплату, а через місяць відмовити мешканцю. У результаті бідолаха знову шукає, де ж усе-таки прихилити свою нещасну голову.

Де воно, золоте XIX століття, коли жили відкритими домівками, роками не відмовляючи в притулку гостям, котрі заїхали на день, і влаштовували багатолюдні вечірки з читанням віршів, попиваючи какао біля каміну. Тепер ми складаємо рахунок тому, хто загостювався, чи виставляємо його речі до дверей.

Теперішній час позбавив нас розуміння того, що дім - це домашнє вогнище, яке мають здалеку помітити стражденні, а не квадратні метри, обернені в тисячі зелених папірців. Ми втратили глибоке і благородне почуття дому і стали власниками дверей із замками та наглухо запнутих штор.

Сьогочасна держава привчила нас до того, що все дається в борг, а не назавжди, і в будь-яку хвилину може бути відібране. Немає нічого свого, не існує особистого простору, отже, орендовані в держави квадратні метри можна здати суборендарям - мешканцям. От і розмотується нескінченний клубок оренди, у якому начебто назавжди зникла заповітна ниточка власності.

Люди туляться в місті, знімаючи кутки та квартири подалі від престижного й дорогого центру. Вони мріють про прописку в місті і бачать її в солодких снах, довірливо розпростерту на тарілочці з блакитною облямівкою. Вони беруть кредити й через десятки років милуються власною стелею та ніжно погладжують рідні стіни, уже не винайняті, а свої. І пишаються вистражданим званням - житель міста, а не села.

Радісні, вони із легкою ностальгією згадують роки поневірянь орендованими квартирами й передають ці розповіді як байки, на науку нащадкам. Іноді вони самі стають квартирними господарями й заздалегідь попереджають нових гостей міста про те, що квартира здається одному, а не двадцятьом, і що улюблених домашніх тварин краще не заводити.

Проте мріяти не гріх, і я ще сподіваюсь, що до нас повернеться втрачене почуття дому, відкритого, вільного, гостинного, щедрого. Дому, який вимірюється не в квадратних метрах і в тисячах умовних одиниць, а в красі людських взаємин, що склалися під його дахом.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: