Ця історія трапилася дуже давно, коли моя бабуня ще була молодою, 16-річною дівчиною - так би мовити, на виданні. Вона була гарною, з довгою косою, карими очима, невисокого зросту, працьовитою, із заможної родини. Як і водилося, в селі, у великому господарстві, старші діти працювали і молодших навчали. Мама готувала їжу, прала, шила, а батько й діти трудилися на полі.
Тітку Віру запросили бути хресною. Під час застілля новоспечений кум усе підливав та підливав їй горілки у чарочку, хоч і потрошечки, та, все одно, почала боліти голова і двоїтися в очах, а гості все примушують: “Пий!”. Дочекавшись, доки всі дійшли до повної кондиції, пані Віра потихеньку залізла під стіл - довгий, мов тунель (ледь не усім селом святкували), прорачкувала до виходу, на дворі сховалася за дровами і... тихо-мирно заснула аж до ранку. Ніхто й не помітив її зникнення.
Сподіваюся, шановна редакція, що історія, яка трапилася зі мною багато років тому, стане повчанням для дівчат і молодих жінок. Розповідаю її вперше - жодна жива душа не знає про це.
Від того пам’ятного дня пройшло зовсім небагато часу, коли Мирослава повідомила батькам, що вона і Артур мають намір одружитися, причому, невдовзі. Відбулася гучна розмова. Мати більше мовчала, зате батько, не стримуючись, гримав на дочку.
Шановна редакція, якщо можливо, то надрукуйте мою історію. Я - інвалід першої групи, маю порушення опорно-рухового апарату, пересуваюся тільки за допомогою ходулів. Але писати ще можу. Щотижня купую Вашу газету, бо вона дуже цікава.
Я особисто - матеріалістка з матеріалісток, абсолютно не вірю ні в яку містику: чортів, відьом та потойбічне життя. Якщо і є душа, то у порівнянні з нашим земним гріховним життям - це ніщо. Бо їй, одній малесенькій грамулі не потрібно ані взуватися, ані одягатися, ані буряки сапати. Лишень безтурботно пурхати в раю, звичайно, якщо потрапить туди, або кипіти у смолі, якщо поселиться в пеклі. Там хоч і муки безкінечні, зате тепло. Не те що минулої зими в Алчевську було.
Гроза… Ну чому саме сьогодні, саме зараз, коли я одна? Невже природа не розуміє, що я так боюся блискавки і грому… Ні, так більше не можна, не можна ходити безперестанку по кімнаті і кусати нігті, ще п’ять хвилин такого страху та переживання - і я втрачу свідомість…
Саме до цієї знаменної дати було приурочено конкурс, який так полюбився нашим читачам. Відповідно до його умов, усі бажаючі могли на адресу редакції надсилати розповіді про цікаві моменти із власного життя, із життя своїх друзів.
А я знаю історію про Дядю Ваню! Це випадкова пригода, в яку мені випало потрапити. Активної участі я в ній не брала, а залишилася так, хроністом. І, все ж, говорити про те, хто я така, як я там опинилася і як мене звуть, не хочеться. Якщо цій історії пощастить видертися на сторінку вашої газети - а вона була б дуже вдячна, вона б дозволила себе навіть порізати - перепрошую, скористалась би послугами пластичного хірурга.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 